АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал

5-ий блокпост. Спогади десантника. Бій з колоною російських бойовиків під Слов`янськом

5-ий блокпост. Спогади десантника. Бій з колоною російських бойовиків під Слов`янськом
5-ий блокпост. Спогади десантника. Бій з колоною російських бойовиків під Слов`янськом

З Максимом, десантником з 25-ї бригади, ми познайомились у київському госпіталі 15-го липня 2014 року. За 10 днів перед тим він був контужений під час відсічі спроби прориву броньованої колони російських терористів та сепаратистів під Слов`янськом. По «гарячих слідах» вдалося записати свіжі спогади хлопця про цей бій, а також події, що передували ньому та вже закарбувались трагічними сторінками у нашій історії.

Йдеться про спробу влади В. Януковича використати 25-ю бригаду у придушенні Майдану, загибель генерала Кульчицького, та інше. Запис був досить великим, і через швидкоплинні події того трагічного літа (і ще більш важкої осені) 2014 року не знайшлось можливості його розшифрувати.

Але і зараз, у другу річницю звільнення Слов`янська, розповідь десантника не втрачає актуальності. Максим із Запоріжжя, дуже порядний, вихований та освічений хлопець. У 2010 році він був покликаний на військову службу до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, і одразу оформив контракт. Своє прізвище він попросив не називати, але клопотав, аби хлопці, яких він назвав в інтерв`ю, були нагороджені державними відзнаками. У разі, якщо до цієї миті це не було зроблено, після публікації статті ми звернемося до відповідних органів про вшанування героїв.

Ваша бригада мала брати участь у розгоні Майдану у лютому 2014 року. Розкажи, будь-ласка, що відбувалось у той час у бригаді?

На початку 2014 року бригада складалася з 3-х батальйонів та окремої розвідувальної роти – загалом трохи більше 1 тисячі військовослужбовців. У більшості ми у бригаді були налаштовані проти Майдану. Деякі навіть самі ходили до командування, запитували: чи нема набору на допомогу силовикам? Відповідали, що аби використати війська, слід ввести військовий стан. А оскільки його нема, то, можливо, декотрих з нас тимчасово переведуть у «Беркут». Але потім ці розмови стихли.

20-го лютого вашу бригаду все одне мали відправити до Києва. Скільки вас було та як це відбувалось?

Більшість, хто мав їхати до Києва, належали до мого 2-го батальйону. Він був найбільше контрактним, так би мовити – тобто у нас майже всі були контрактники. Всього було виділено близько 500 людей. У той час ми вважали, що події на Майдані – це «бєспрєдєл», і були на боці силовиків. Напередодні виїзду ми ніч сиділи у їдальні – обговорювали події.  Комбриг Содоль Юрій Іванович провів інструктаж, на якому сказав, що у разі, якщо якогось солдата майданівці витягнуть з наших лав – можемо зробити, що завгодно, але бійця повернути. Звісно, стріляти він не наказував, але сказав, щоб усі тримались разом.

Ранком 20-го лютого 2014 року ми почали вантажитися в «Урали», які мали завезти нас на станцію. Від`їхала перша партія, і вантажівки чомусь дуже довго за нами не повертались. Ми ще не знали, що під час руху першої групи сталась автокатастрофа.

Нарешті , «Урали» повернулись, і нас почали буквально «утрамбовували», а ми ж були у повному екіпіруванні. Коли ми їхали на станцію, то побачили на дорозі перекинутим один з наших «Уралів». Це вплинуло гнітюче на деяких хлопців. Зі станції вони одразу повернулись у бригаду. Але більшість все одно хотіла їхати на Майдан.

А що сталось з отим «Уралом»? Там хтось загинув?

Машина булла несправною. На «Уралі» є гідропідсилювач керма, але він не працював. Вантажівки були перевантажені, і водій не зміг упоратись з машиною. Вантажівка перекинулась, а на ній – брезент. Там всіх подушило. Були загиблі та багато поранених – щось близько 15.

У бригаді «надшвидкого реагування» не вистачало техніки?

Техніки може і вистачало, але, думаю, палива не було. Точніше, воно виділяється, але як ви знаєте: потім продається…

«З офіційної доповіді командування 25-ї бригади про це ДТП:

20.02.2014 року о 05.45 на дорозі біля с. Піщанка Новомосковського району Дніпропетровської області при повороті ліворуч водій четвертої машини в колоні військовослужбовець військової служби за контрактом молодший сержант К…. на автомобілі УРАЛ 4320 № 3705А5 не впорався з керуванням автомобіля, в наслідок чого стався з’їзд з дороги та перекидання автомобіля.

Внаслідок ДТП військовослужбовці військової служби за контрактом молодший сержант ВАТРАЛЬ Б.С., старший солдат ГРИНЧАК М.Г., солдат БЕЗКРОВНИЙ Б.Л. загинули на місці».

Попри аварію ви все одне прибули на станцію?

Так, там нас уже чекав потяг – 5 вагонів. Ми сіли, нам сказали закрити штори, а потяг все не рушав з місця. На станції почали збиратись люди – прихильники Майдану. Їх ставало дедалі більше і вони були налаштовані агресивно. У нашому вагоні був комбриг, і я чув, що він з кимось говорив по телефону. Йому радили вивести нас з вагонів, але зброю не застосовувати. Офіцерам було дозволено стріляти у повітря. Комбриг відповів, що цього робити не можна, і він не стане на себе брати таку відповідальність.

Потім ми з вікон побачили, як під`їхало кілька мікроавтобусів, з яких вийшли люди вже у чорних масках. Були навіть зі зброєю. У нас була зброя та бронежилети, але патронів нам ніхто не давав. Лише у офіцерів до їх пістолетів були патрони.

У вагонах ми сиділи до вечора. Раптом хтось з майданівців розбив нам вікно, й у вагони стали жбурляти коктейлі Молотова. Комбриг дав наказ вийти з потяга і зайняти щось на зразок кругової оборони. Люди були дуже злі та вороже до нас налаштовані. Ми відчували, що ось-ось проллється кров.

А чому була така ворожнеча? Ви ж особисто цим людям нічого не зробили, і вони вам теж?

Ну, не знаю, нас сильно налаштували проти людей. Комбриг вирішив покинути вагони та повернутись до казарм. Але вантажівки за нами не приїхали: мітингувальники у той час заблокували виїзд з казарми. Ми позабирали речі та пішли пішки. Кожний десь кілограмів 50-60 на собі тягнув: бронежилети, ящики з боєприпасами, особисті речі.

Люди йшли поруч з нами та за нами, їхали на машинах та весь час провокували: один поруч зі мною кричав, що ми їдемо людей убивати, інший у бійку ліз. Ми мовчали: ніхто нічого їм не відповідав. Наші командири дуже толкові були: вони, як могли, пояснювали людям, аби ті нас не провокували, а нам весь час казали, щоб ми не зупинялись.

Потім з місця розташування бригади до нас пропустили два автобуси. У них завантажились ті, хто вже зовсім видохся. Коли другий автобус рушав з місця, його обстріляли резиновими кулями. Ми одразу вишикувались у шість шеренг, витягнули лопатки, штик-ножи, та у будь-яку мить приготувались іти на кривдників. Нас було близько 500, і, звісно, ніхто не поліз, а ми рушили далі, і пройшли крізь досить великий натовп збуреного народу.

Нарешті прибули ще машини, і ми незабаром дістались до бригади. Одразу здали зброю та бронежилети. Не минуло і 5 хвилин, як нас знов вишикували на плацу. Якісь люди пропонували бажаючим виїхати у Мелітополь, аби звідти літаком дістатись до Києва. Звісно, після тієї агресії, з якою ми вже зустрілись, більшість згодилась їхати на Мелітополь. Але несподівано прибув комбриг та повідомив, що дали відбій.

Навколо розташування бригади залишалось неспокійно. Біля казарм постійно чергувало три або чотири машин з «серйозними» людьми у масках, які, вочевидь, були озброєні. У нас у середині частини була бойова обстановка: озброєні патрулі та постійно чергувала одна рота.

Потім переміг Майдан, утворився новий уряд. Як ви поставились до цього?

Погано, в принципі. При Януковичу ми багато стрибали з парашутів, стріляли, їздили на бойових машинах, і взагалі проводились інтенсивні військові зайняття. За інших президентів такого в армії не було.

А коли почались Кримські події, як булла задіяна 25-а бригада?

1-го березня, це булла субота, десь близько 12 дня, у нас було оголошено тривогу. Всі перейшли на казармене становище: ніхто не мав права виходити за межі. З 5-го до 7-го березня займались приведенням бригади у боєздатність: заряджали акумулятори, лагодили техніку, отримували боєприпаси та продовольство. Потім були проведено невеличкі навчання та бригада вирушила на полігон «Широкий лан» у Миколаївській області. Там пробули два тижні, і потім були перекинуті в район населеного пункту Дмитрівка Приазовського району Запорізької області. Бригада там знаходилась близько місяця. З Запорізької області ешелонами бригаду перекинули до Красноармійського району Донецької області, потім – до Дніпропетровської області, і звідти вже ми своїм ходом відправились до м. Краматорськ.

Туди вирушила вся бригада, чи лише її частина?

Це були лише 2-й та 3-й батальйони. Казали, що ми мали рухатись спочатку безпосередньо через Краматорськ, а потім – Слов`янськ. Але наші командири повели нас в обхід. Йшли вночі. Тричі над нами з`являлись гелікоптери Мі-24 та готувались до стрільби. Вочевидь думали, що ми – це якась ворожа колона. Нас неодмінно рятували світлові сигнали, які позначали, що ми – свої.

Зайшли у передмістя Краматорська. Нас одразу почали блокувати люди, перекривали дорогу машинами. Один раз ми їх об`їхали, другий – переїхали чиюсь машину. Є відоме фото, як одна з наших БМД-1 переїзджає білу машину. Це була моя БМД-1. Потім ці люди почали кидатись під техніку. Ми їм кричали:

-- Що ви робите? Ми ж нікого не вбиваємо, не стріляємо.

Приїхав головнокомандувач високомобільними десантними військами Швець та наказав нашим солдатам здати бійки з автоматів. З місцевими почав обніматись, ледь не цілувався з ними. Декотрі хлопці сховали свої автомати у бойових машинах десанту – хто на них служить, той знає потаємні місця. Але як мінімум половина свої бійки поздавала головнокомандувачеві у целофановий пакет. Більшість колони потому виїхала на краматорський аеродром, але не вся.

У вашого батальйону  мітингувальники змогли відбирали техніку?

У нас відстало кілька одиниць, які ми витягнули. Я зі своїм підрозділом у ту мить був уже у Крамоторську, на аеродромі – у базовому таборі. Ми поїхали визволяти техніку. Передусім, прагнули забрати «Реостат» -- машину ведення розвідки та керування артилерійським вогнем. Без цього «Реостату» «Нони» мають малу бойову вартість: їх вогонь стає некерованим, а відтак – не влучним. «Реостат» застряг в якомусь селищі, назву якого я не пам`ятаю. Наші хлопці сиділи самі в машині, оточені юрбою з палицями та вилами. В них були гранати, і вони вже запобіжники з них повидирали.

Я вів свою БМД, з нами ще були хлопці з 3-го полку спецназу. Ми буквально влетіли у те селище. Але нам на зустріч почало бігти ще більше людей. До них вийшов наш замкомбата, і почав розповідати, що «Реостат» немає ніякого озброєння, а відтак – навіщо його блокувати. Якось вмовив, і цей «Реостат», а також «Нону», що була неподалік, нам вдалося забрати до Краматорська.

А «Нони», які терористам вдалось захопити, були з вашого батальйону?

Це був третій батальйон. Там було небагато людей, особливо – досвідчених контрактників. Ворогу вдалось відібрати дві «Нони», одну БМД-1, одну БМД-2, дві БТР-Д та одну легковушку – «копійку». Я чув, що одну «Нону» нашим вдалось підірвати, а друга була підбита – не могла рухатись. Тоді супротивник поставив її на КамАЗ, а той під час пострілів «Нони» «швартувався» за допомогою кріплень, як у крана, до землі. Але другу «Нону» наші теж врешті-решт знищили.

У вашу бутність на аеродромі у Краматорську одному з російських терористів, як кажуть, вдалося підбити наш гелікоптер?

Ми у цей час упорядковували оборону навколо аеропорту, як почули постріл. З ПТУРу  – ні з якої не снайперської рушниці, як потім казали. Ми бачили вибух, побігли на те місце, було оголошено бойову готовність №1.

Як вдалося вціліти тим, хто був у гелікоптері?

Стріляли з далекої відстані і влучили у лопасті пропеллера. Потім загорівся двигун. Льотчики встигли вискочити на відбігти на порядну відстань, і лише за кілька хвилин здетонував боєкомплект.

А у першому штурмі Слов`янська ви брали участь?

Ні, у ніч з 1-го на 2-ге травня ми на 6 одиницях бронетехніки виїхали на 5-й блокпост, що знаходився на трасі Слов`янськ-Краматорськ – у кількох десятках метрів від в`їзду до Слов`янська. Ми бачили, як іде бій за гору Карачун, і як з ПЗРК було збито два наших гелікоптери. Того дня на нашому блокпості бойових дій не було. Спочатку з нами було 2 альфівця та кілька співробітників СБУ, які розповіли: як обладнатись та здійснювати контроль над трасою. Мали бути ще представники МВС, аби здійснювати огляд автотранспорту, але, як нам розповідали, вони злякались та не приїхали. А наступної ночі з-боку Слов`янська на нас було здійснено напад диверсійної групи ворога. Точніше – наших колишніх товаришів, з яких сформували якусю штурмову групу «проти десантників».

Які перейшли на бік ворога?

Так, ми потім перебіг цього нападу бачили у мережі інтернет на відео. Знімав Моторола. З ПТУРу стріляв по нас колишній заступник командира роти з 1-го батальйону, старший лейтенант (прізвище його не пам`ятаю), з «Утьосу» (крупнокаліберного кулемета) – колишній сержант з розвідроти Гавзієв. Ще на відео фігурували з моєї роти солдат Сінько (з протитанковою рушницею) та снайпер з 3-го батальйону Родіонов.

Але ж якось не логічно: вони воюють протии вас, та вам все одне надзвонюють?

Ну це лише на початку так було. Цей старший лейтенант не соромлячись дзвонив та запитував у наших офіцерів: як стріляти з БМД-1? Звісно, вони його посилали…

(Вочевидь, ідеться про Аніку Ярослава Генадійовича, уродженця м. Лісічанськ, випускника Академії сухопутних військ ім. Сагайдачного, який зараз перебуває у Донецьку та є начальником штабу 5-ї бригади т.зв. корпусу народної міліції ДНР  – Я.Т.)

Ці зрадники з вами отак просто зв`язувались та хвалились «заробітками»?

Спочатку вони нам дзвонили на мобілки: намовляли перейти на їх бік. Їм Стрєлков обіцяв, що скоро прийде Росія та допоможе. Казали, що за два українських гелікоптери, які були збиті над Карачуном, їм заплатили 40 тисяч доларів.

А скільки їм платили добових, чи – зарплату– не казали?

Їм платили кожному по 4 тисячі грн. на день. Це – всім бойовикам. А якщо просто інформатор, який ходить по місту, чи спостерігає за нашими військами і потім все передає по телефону – по 3 тисячі на день. Вони розповідали, що бойовики згуртовані у групи – по шість людей: два кулеметники, два гранатометники, снайпери. Сидять по квартирах у Слов`янську у стратегічно важливих точках та спостерігають. Якби ми намагались зайти у Слов`янськ – нам би було гаряче.

А з місцевих наші симпатики були?

До нас на блокпост часто дівчата з Краматорська приїздили, вони у Слов`янську працювали: допомагали, чим могли. Форму завжди брали прати. За два з половиною кілометри від нас був блокпост сєпарів. Їх якось спіймали на тому блокпосту: машину відібрали, дівчат сильно побили – ребра зламали, волоси повидирали, у однієї струс мозоку. Все це було зроблено показово: аби інших, хто нам симпатизував, залякати. Але все одне допомагали: трохи пригальмують біля блокпосту, щось виставлять з машини, і мерщій далі.

Загалом більшість місцевих спочатку розповідала, буцімто проти них бандерівців надіслали. А ми у відповідь: ну які ж ми бандерівці? Місцеві дивились на нас і розуміли, що все це – нісенітниці.

Працівники міліції у вас на блокпосту коли з`явились?

Після першого невдалого штурму українськими спецпідрозділами Краматорська (5-го травня – Я.Т.) на наш блокпост гелікоптером перекинули 7-х співробітників івано-франківського «Беркуту». Вони зорганізували перевірку автотранспорту, що рухався повз нашого блокпосту. У машинах ми вилучали багато вогнепальної зброї – переважно пістолетів. Якщо у людей, які везли зброю, не було судимості та вони не фігурували у базі МВС, ми відпускали. Загалом, ми намагались максимально толерантно ставитись до людей.

На 5-му блокпосту була велика залога?

З нашої бригади близько 50 бійців, потім під`їхало ще до 20 нацгвардійців, але їх скоро від нас забрали. Далі було 17 «беркутівців» з Івано-Франківська, а потім вони були замінені по ротації 11-ма запорізькими «беркутівцями».

Провокації збоку сепаратистів були?

Постійно. Кілька разів терористи обстрілювали наш блокпост, коли на ньому було багато машин. Стріляли з мінометів та кулеметів просто по людях, по дітях, які вийшли з машин. Одного разу приїхали місцеві та хотіли пригостити полуницею. Міша Шемегінський з «Беркуту» сказав, що він хоче дати грошей, зняв бронежилет та діставав гаманець. У цю мить нас почали обстрілювати. Мішу вбило, чимало людей було поранено. Ми намагались порятувати Мішу, але потім виявилось – ще все було на марне: осколок пройшов крізь ребра та влучив у серце.

Умови життя на вашому блокпосту були складними?

Перші кілька тижнів, коли мінометних обстрілів не було, ми ще спали на землі. Потім одного дня ми почули, як стріляють у наших бік з «Нони». Був недольот. На другий день теж стріляли – перельот. А ще за кілька днів вороги обладнали у Слов`янську чотири мінометні позиції, і почали нас обстрілювати методично. Ми намагались віддячитись їм з гранатомету, але відстань була завелика. Командир блокпоста майор Ткачук викликав артилерію з Карачуна – після її відповіді міномети замовкали. Щойно у нас полетіли міни, ми обладнали собі окопчики –один на трьох.

А харчувались чим?

Спочатку все було більш-менш нормально, але води привозили дуже мало – по 80 літрів на блокпост. Ну що таке 80 літрів для 60 чоловіків влітку? Треба ж було і помитись хоча б раз на день, і зуби почистити, не кажучи вже про приготування їжі та напоїв. Перші 15 днів привозили американський сухий пайок. Він гарний – багатокалорійний. Наїдаєшся нормально. Потім почали возити український. Спочатку нам здалось, що теж – нічого собі, а потім у хлопців шлунки почало зводити. Одного разу там навіть шматок пацюка знайшли – такий зі шкірою та хвостом. Ще у нашому сухпаї є кава та чай, але не має ані ложок, ані виделок, ані стаканчиків.

А що у вас було з бронежилетами?

Їх мали далеко не всі. «Корсари» українського виробництва: старі, затягані, тому всі подрані. З них броньові пластини випадали. Ми їх носили переважно через зручні розгрузки – щоб було де магазини до автомату носити.

Волонтери з допомогою до вас приїздили?

Спочатку так, а потім, коли почались обстріли, трасу, що йшла повз нас, ми перекрили. Автопотік ішов праворуч від нашої траси. І з Краматорська до нас було важко дістатись: ворог поступово взяв під свій контроль прилеглу до блокпосту територію. Тому нам почали з літаків продовольство та воду скидати.

Гелікоптер, в якому загинув генерал Кульчицький 29-го травня, було збито в районі вашого блокпосту?

Так. Кульчицький літав на Карачун та на сусідню гору, де знаходилась Національна гвардія. Він їх добре забезпечував. Хлопцям було варто зателефонувати генералу – і їм одразу все привозилось. Ми з нашого блокпосту через нацгвардійців боєприпаси «замовляли». Одного разу нам таким чином передали два ящики з броньобійними патронами 5,45 мм. Через кілька днів ми знайшли у 17-літньої дівчини, яка їхала маршруткою Краматорськ-Слов`янськ, такі самі патрони. Наш командир перевірив маркування, виявилось – з однієї партії, що і наші. Цю дівчину особисто Бабай попросив привезти такі набої, і вона їх десь взяла у Краматорську.

Дівчину затримали?

Так. Крім того, того ж дня ми зняли з маршрутки чоловіка, в якого були гранати, чотири заряджених магазини та ДНР-івська ксива, в якій було зазначено, що він – кулеметник. Виявився – з Василівки Запорізької області. Цих двох і мав забрати гелікоптер, на якому літав генерал Кульчицький.

Ранком того дня, коли мав прилетіли гелікоптер, було обстріляно місце, де він зазвичай сідав. Ворог пристрілявся добре, і наші хлопці попередили льотчиків, аби вони там більше не сідали. Навіть вказали інше місце – захищене нашими машинами, де ми могли прикрити гелікоптер вогнем. Ми бачили, як у небі з`явився гелікоптер і полетів на висотку, де знаходилась Нацгвардія. Потім машина знов здійнялась та попрямувала старим маршрутом – де все вже було пристріляно ворогом. Зі Слов`янська вистрілили з ПЗРК, потім ми почули вибух – гелікоптер було збито.

Це було високо у небі?

Ні, тому деякі з тих, хто знаходився у гелікоптері, після падіння ще якийсь час залишались живими. Це були «беркутівці». Вони подзвонили по мобілках своїм та сказали, що залишились живими та тримають кругову оборону. Це було десь у 1,5 кілометрах від нас. Чітко поміж Слов`янськом та нашим блокпостом. Збоку Слов`янська знаходиться густий сад, в якому з Карачуна та іншої гори помітили дві групи сепаратистів, що швидко рухались до гелікоптера. З нашого блокпосту туди десь 15 людей побігло, у тому числі – один доктор, якому я віддав свій бронежилет. Ще з Нацгвардії на місце катастрофи група відправилась.

Всі пішки побігли?

Спочатку так. Я став машину заводити, але у цю мить на блокпост теж здійснили напад – ми почали відстрілюватись. А ті дві групи ворога, що бігли до гелікоптера, вогнем з гір відігнали.  Місце катастрофи виглядало моторошно. Гелікоптер після падіння ще метрів 200 крутився по землі, розвалюючись на частини та викидаючи зі свого нутра покалічених людей. Коли те, що залишилось від гелікоптера – двигун з паламанами лопатями – зупинився, він почав палати.

А що сталося з тими, хто вижив по катастрофі?

Коли наші добігли, почав детонувати боєкомплект, який знаходився у гелікоптері, і від нього загинули ті, хто там ще залишались живі. Якби не цей вибух, вдалося б врятувати не менше 4 людей…

Але ж льотчика врятували?

Врятував його наш лікар, на якого свого часу не вистачило бронежилету, і якому я свій віддав. Льотчик був у надзвичайно важкому стані, у нього був пробитий череп. Його лікар всього обколов знеболювальними. Так склалося, що мій бронежилет так і залишився у лікаря (він мені потім його вже у лікарню привіз). Мені та іншим хлопцям довелося взяти бронежилети загиблих з гелікоптера. Звісно, не можна брати речі померлих людей. Але у нас вибору не було. Загиблі всі були розірвані на шматки, видовище дуже важке…

Ви їх голіруч на свій блокпост несли?

Ні, ми підігнали туди одну одиницю техніки, а збирали, звісно, голіруч. Наступного дня приїхали на БТР-80 хлопці з кіровоградського спецназу – забрати загиблих, зброю та затриманих нами прихильників сепаратистів. Але вони забрали не все. Рештки одного загиблого залишались під движком гелікоптера, ми вже його самі витягнули. Крім того, ми ще назбирали мішок фрагментів, знайшли також таємний радіозв`язок гелікоптера. І… потім все це кілька днів перебувало у нас на блокпосту. Літо, спека, було неприємно. Лише після багаторазових нагадувань за рештками прилетів гелікоптер.

А всього було багато затриманих на вашому блокпосту?

Всього 9, яких ми передали правоохоронним органам. Запам`ятався один – такий собі Артемка, тридцятилітній парубок, який був одягнутий у російську піксельну форму та тупо прийшов знімати на телефон наше розташування. Але це був якийсь повний бовдур. Бо у нього на телефоні ми знайшли відеозаписи, де він з автоматом на сєпарських блокпостах стоїть.

У другій половині червня Президент України Петро Порошенко оголосив одностороннє перемир`я. Воно у вас на блокпосту якось відчувалось?

Нас обстрілювали з артилерії та мінометів, а ми не мали права відповідати. Нам казали: спостерігайте. Якось нам повідомили, що ворог має намір напасти на наш блокпост на трьох танках. Але потім виявилось, що вони атакували інший блокпост (ідеться про напад на блокпост №1 26-го червня 2014 року – Я.Т.). Одного ранку якісь терористи заскочили до нас на двох інженерних броньованих машинах, до однієї з них було приварено крупнокаліберний кулемет. Ми по них випустили 8 зарядів з РПГ («мухи»), але пробити їх броню не мали змоги. Машини поїхали, у нас був поранений один сержант.

Розкажи, будь-ласка, про бій, в якому ви не дали колоні супротивника прорватись зі Слов`янська?

Про можливість прориву сепаратистів у нас на блокпосту було відомо ще ввечорі 4-го липня. Наш командир, майор Ткачук, оголосив бойову готовність №1 та домовився про план оборони з керівником запорізьких беркутівців – підполковником Панченком. Той був теж – колишній десантник. Загалом на блокпосту у той час у нас було десь 40 десантників і трохи більше 10 беркутівців.

Від краю нашого блокпосту до стели з написом «Слов`янськ» було приблизно 50 метрів. Там, на краю, були вириті окопи на 7-8 бійців. Хлопцями у тих окопах командував лейтенант Володенков – командир 1-го взводу 4-ї роти.

Стела з написом «Славянск», неподалік якої починався блокпост №5

Від тих окопів здовж дороги наша позиція розтягнулась приблизно на 200 метрів. Це було зроблено для того, аби у разі обстрілу нас з «Градів», половина хлопців залишилась у живих. На деякій відстані від позиції Володенкова знаходилась БМД-1, членом екіпажу якої був я, та поруч (при дорозі) було відрито ще два двомісних окопи. У боєкомплекті цієї БМД-1 залишались лише осколкові снаряди: стріляти ними було небезпечно – можна було уразити хлопців з окопів попереду. Позаду знаходились ще дві БМД-2, але в одній із них був пошкоджений під час бою 6-го червня приціл. Стріляти з неї можна було лише навпомацьки.

Разом з іще одним бійцем – беркутівцем, ми заступили на чергування в окоп, що знаходився поруч з моєю БМД-1. О пів одинадцятої вечора почався мінометний обстріл нашого блокпосту з різних напрямків. Стріляли досить точно, але ні в кого з наших не влучили. Це тривало до 4-ї години ранку.

Хвилин через 10 до блокпосту під`їхала автівка – «десятка». У ній були жінки у формі. Вони по нас відкрили вогонь, ми обстріляли авто та одну з нападниць поранили. Вони відбігли від авто та почали жбурляти у наш бік гранати. У командира беркутівців був тепловізор – він його за власні гроші купив. Було темно, і ті жінки думали, що ми їх не знайдено. Але завдяки тепловізору ми їх знайшли та взяли до полону: одну неушкоджену та одну поранену. У тій машині була ще третя, але я не знаю, що з нею сталось.

Полонянка, яка була захоплена на початку бою (приїхала на автомашині)

За п`ять хвилин підійшла бойова техніка супротивника. Ми її почули завдяки гуркоту. Крізь тепловізор їх було добре видно. Першим ішов танк, який зробив постріл по нашій БМД-1. Снаряд потрапив у броню, відскочив вліво, пішов у гору та вибухнув у повітрі у кількох метрах від двох наших окопів. У ту мить там знаходилось четверо, у тому числі – я. Окоп, в якому я сидів, був глибоким, розрахованим на двох. Ми з товаришем встигли пригнутись. А ось в іншому окопі від вибуху снаряду загинув сержант Роман Мендель. Він упав на свого товариша, і це того врятувало: коли прилетів другий снаряд, то всі осколки пішли у тіло Романа.

Мене сильно контузило. Було таке почуття, наче палицю у голову вставили та мозок прокрутили. Біль скажена. Спочатку не розумів взагалі: хто я, де знаходжусь та що навколо відбувається.

Хлопці, що сиділи у БМД-1: сержант Бажура та механік Босий, не постраждали, хоч у самої машини від влучання снаряду повідлітали люки. Попри страшний гуркіт, вони не втратили рівноваги, не злякались, не втекли, і вели бій до кінця. Пізніше вони розповідали, що піхота супротивника наступала за технікою шеренгами. Перша шеренга була з «мухами»: вони з них вистрілили по наших позиціях, і далі одразу відкрила вогонь друга шеренга – вже з автоматів – щоб не дати нашим змоги підвести голів зі своїх окопів.

Цим скористалась перша БМП супротивника. На дорозі у нас були встановленні мінні розтяжки ТМ62. На початку блокпосту – 10 мін (поруч з окопами Володенкова), і в кінці – стільки ж. Ця БМП об`їхала окопи та перші розтяжки, але на других – підірвалась одразу на двох мінах. В одній міні ТМ62 – 7 кг. тротилу. Вона призначена для знищення танку, а тут – порівняно легка БМП, яка, до того ж, потрапила одразу на дві міни. Звісно, її розірвало.

місце, на якому відбулась кульмінація бою з супротивником, що прорвався всередину 5-го блокпросту. Ліворуч у кущах БМД з українським прапором – у цьому місці були окопи, які займали Максим з товаришами. На передньому плані – знищена БМП ворога, з якої вискочив ворожий десант. На задньому плані (з відірваними дверцятами) – БМП, підірвана на протитанкових мінах.

Слідом за першою у середину наших позицій проскочила друга БМП. Навпроти нашого окопу її підбив один із солдатів. З БМП вискочили сепаратисти. Вони почали волати: «Укропы, сдавайтесь!» Серед них теж була одна жінка, яка, взявши у ліву руку гранату, а у праву – автомат, просто пішла на наш окоп. Але беркутівець Булгарик, який був зі мною в одному окопі, кинув їм гранату. Потім він ще підвівся на повний зріст та відкрив вогонь з автомату. Йому одразу влучила куля в плече та кілька куль потрапило у бронежилет. Булгарику пощастило: у нього бронежилет був шостого класу – витримав. Мій напарник думав, що вже і не врятуємось, а тому приберіг останню гранату для того, аби підірвати себе та мене у разі, якщо оточать.

БМП-2 зі складу ворожої колони, з десантом якої прийняв бій беркутівець Булгарик та інші бійці

Як потім виявилось, після вибуху танкового снаряду над нашими окопами нас уже вважали мертвими. Але коли Булгарик почав бій з десантом з ворожого БМП, зрозуміли – що ми живі, і нам потрібна допомога. Спочатку зв`язались з нами по радіо, потім побігли відбивати.

БМП-2 супротивника, яка підірвалась на протитанкових мінах

Прямо під кулями на наш блокпост прибігло двоє фельдшерів з Національної гвардії, був ще один з нашої бригади (прапорщик Немерещенко) та один медик з беркутівеців. Пам`ятаю, що мене тримали пацани, теж поранені. Я кричав від болі, за голову тримався. Коли витягали Булгарика, йому ззаду у бронежилет всадили ще кілька куль.

Хлопці, які були з Володенковим у перших окопах, теж не розгубились, та продовжували вести бій навіть тоді, коли повз них пройшли ворожі БМП та танк. Вони за допомогою РПГ-7Д («мухи») спалили ще дві бойові машини, які йшли з піхотою. Знаю, що одну підбив солдат Лебідь, іншу, можливо – сам Володенков.

Разом із технікою полем на нас наступала піхота. Вони стріляли трасерами (освітлювальними кулями), потім ще посадка поруч з нами запалала – все було добре видно.

Танк, який стріляв по нас та теж забрався у середину нашої позиції, знищив беркутівець підполковник Панченко. Він зі своїм підлеглим зайняв зручну позицію на пригорку обабіч дороги. Знешкодити танк підполковнику вдалося лише з третього пострілу з РПГ-7Д. Панченко потрапив танку під башту – її знесло на землю.

Башта від танку, знищеного підполковником Панченком

Позаду блокпосту стояла наша «Нона» -- вона влупила по КАМАЗу з живою силою супротивника. Вантажівка перекинулась. Наша артилерія з Карачуна підключилась: також непогано накривали їх колону. Загалом у колоні, що проривалась крізь наш блокпост, було близько 10 одиниць техніки. Вони всі були спалені. Щойно було відкрито вогонь з Карачуна, сепаратисти почали здаватись – близько 30 людей, які були попереду. Але їм у спину відкрила вогонь з автоматичної гармати власна «коробочка» (БМП). Декотрих просто розірвало на шматки.

Всі діяли злагоджено завдяки тому, що командир блокпосту майор Ткачук знаходився посередині позицій та весь час контролював хід бою. Він же корегував вогонь артилерії з Карачуна та зв`язувався з частинами, що стояли поблизу.

У цьому бою ми втратили лише одного загиблого – сержанта Романа Менделя, та було п`ятеро поранених і контужених, включаючи мене.

Автор: Ярослав Тинченко, ТИЖДЕНЬ


Теги статьи: Ато25 воздушно-десантная бригада

Дата и время 08 июля 2016 г., 13:06     Просмотры Просмотров: 1640
Комментарии Комментарии: 0

Похожие статьи:

Появилось мощное видео учений артиллерии ВСУ
Дело генерала Назарова. Вы хоть представляете, что испытали наши парни в последние секунды жизни?
Знов майже дитина: в АТО загинув боєць "Растішка" з Донецька

Силы АТО понесли потери в Донбассе: Двое погибших, пятеро раненых
На границе с Россией задержали боевика
Война без героев, герои без войны. Украина теряет большее, чем Донбасс

У боевиков на Донбассе невиданная паника. Бегут даже медики, — разведка
Стали відомі імена трьох бійців 72 омбр, які загинули під Авдіївкою 26 березня
Почему финансирование госпрограмм еще не гарантирует жилье бойцам АТО?

Савченко предложила провести «Евровидение» в зоне АТО
На Донетчине погибли двое военных из-за подрыва на мине
В НГУ служит много ребят, прошедших Майдан и войну. Кто рискнёт повернуть эту машину против народа — до Борисполя доехать не успеет…

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Кто по вашему мнению лучший президент за историю независимой Украины?









Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте