Рейдерство, коррупция в Украине, борьба с коррупцией • Национальный антикоррупционный портал «АНТИКОР»

Інколи жертв було скільки, що ми не знали, як їх сортувати. Була спека, і щоб зберегти трупи, ми накривали їх парашутами, — Андрій Шамбуров про АТО

Інколи жертв було скільки, що ми не знали, як їх сортувати. Була спека, і щоб зберегти трупи, ми накривали їх парашутами, — Андрій Шамбуров про АТО
Інколи жертв було скільки, що ми не знали, як їх сортувати. Була спека, і щоб зберегти трупи, ми накривали їх парашутами, — Андрій Шамбуров про АТО

«Південний котел» через певний час запишуть в історію як один із ключових моментів українсько-російської війни за Донбас.

Близько двох місяців наші десантники й танкісти тримали оборону на вузькій прикордонній території від Маринівки до пропускного пункту «Ізварине». На початку серпня в районі селищ Должанське, Дякове і Червонопартизанськ під постійними обстрілами російської артилерії, без провізії та боєприпасів опинилося більше тисячі українських військових і прикордонників. В історію цієї війни увійде дата 7 серпня — тоді наші бійці вирвалися з оточення і воз′єдналися з основними силами АТО.

Андрію Шамбурову нині рятують ноги від ампутації, оскільки поранення з гранатомета ускладнене ще й інфекцією. Андрій Шамбуров — нетиповий вояк АТО на Донбасі. 20-річний хлопець народився й виріс на Луганщині, в депресивному Лутугинському районі. Строкову службу проходив у «Десні».

Військова справа хлопцю сподобалась і він лишився служити на контракті у Білій Церкві в 72-й окремій механізованій бригаді. Разом із бойовими товаришами з кінця березня служив на Донбасі. Старший солдат керував танком. За час служби був у Маріуполі та у найнебезпечнішій прикордонній ділянці, де механізована бригада прикривала пункти пропуску «Должанський», «Ізварино», «Бірюково» та «Червонопартизанськ». Шамбуров був одним із тисячі солдат українських військових і прикордонників, які вирвались із «Південного котла». Беззбройні солдати відійшли на територію Росії, щоб потім з’єднатися з основними силами АТО.

По дорозі в Україну хлопця серйозно поранили бойовики, які чекали на автобус із солдатами у засідці. Нині хлопець лежить у кістково-гнійній хірургії Київського військового госпіталю. За ним доглядає наречена Леся і майбутня теща Алла. Леся і Андрій дивляться одне на одного закоханими поглядами. — У нас 24 серпня буде річниця. Минулого року під час святкувань побачив її у парку в Білій Церкві і одразу закохався по самі вуха. У середині березня в Лесі був день народження, але Андрій уже обороняв кордон біля Перекопа. — Але я ще до мобілізації купив їй гарний подарунок і передав. Леся усміхається і обіймає коханого. Дивлячись у стелю, Андрій починає згадувати пережите за війну. — Найтяжче було після обстрілів «Градами». Спершу вони все летять і летять, а потім ми збираємо наших поранених і «двохсотих». Інколи жертв було скільки, що ми не знали, як їх сортувати. Була спека, і щоб зберегти трупи, ми накривали їх парашутами. А в намет поруч зносили тяжкопоранених. Все це було схоже на велику м’ясорубку. Понад місяць тому солдата вже поранило осколком у руку. Але травма була незначна, її підлікував польовий медик і Андрій керував своїм танком навіть із забинтованою рукою. Боєць розповідає, що найтяжче його батальйону було під Червонопартизанськом. Втрати уже були чималі. А бійці опинились фактично заблокованими – не зробиш кроку ані вправо, ані вліво. Два тижні танкістів обстрілювали з кількох боків різними видами зброї – артилерією, автоматичними гранатометами, із танків та стрілецької зброї. Поки керівництво АТО звітувало, що все під контролем, рідні солдатів цього батальйону вийшли на вулиці в Білій Церкві. Вимагали, аби хлопців вивели з «котла». До розмови підключається мама Лесі Алла. Жінка разом з іншими матерями й дружинами бійців батальйону їздила до Києва під Міноборони і на Банкову. Та перекривала одеську трасу. — Ми йому зателефонували: «Тримайся синок, ми тут мітингуємо, щоб у вас відбулася ротація». Їх бойовики тримали в оточенні, тому хлопці не мали нічого. Бригада була поставлена в умови виживання, — розповідає Алла. Проте у Києві із вирішенням ротації зволікали, тому долю бійців вирішив командир бригади в зоні блокади. — Нас лишилося близько трьохсот людей. Наше командування зажди діяло ефективно в екстремальних умовах. Інколи навіть йшло наперекір наказів київських тиловиків. Посудіть самі, наш командир вирішив нас вивести з «котла», щоб врятувати наші життя, — розповідає солдат. Бійці знищили всю стрілецьку зброю і пішли з командиром до кордону. Там їх тримали півтора дні. За цей час у багатьох юнаків повідбирали мобільні телефони, документи і гроші. Хлопцям лише давали воду і випускали в туалет під наглядом. Командир домовився, щоб солдатів вивели на Успенський пункт пропуску. Першу групу вивозили трьома автобусами, але вони вирішили їхати іншим шляхом, а не тим маршрутом, який їм рекомендували в штабі АТО. Доїхали до пункту збору безпечно. Наступного дня в Україну відправилась іще одна група з трьох автобусів. Цього разу — по рекомендованому маршруту. Два автобуси проїхали, супроводжуючі авто теж. — Я їхав у третьому. Раптом перед нами щось вибухнуло. Зупинились. Відкрили двері, вибили вікна й побігли в соняшникове поле. Добре, що вони були високі й кучеряві. Ми там позалягали. Але нас переслідували й обстрілювали з підствольних гранатометів. Так мені вцілило у праву ногу, а тоді й у ліву. Я там лежав десь півтори години. Постріли затихли і стояла така тиша, що хоч ножем ріж. Почав на ліктях повзти по землі, через соняхи. Раптом почув українську мову, почав кричати з усієї сили, щоб мене знайшли у цьому полі й врятували. Виявилось, це підмога приїхала. Але в тих полях наших багато підстрелили. Мені швидко обробили рани й відвезли до Амвросіївської міської лікарні, — згадує Андрій. До розмови долучається майбутня теща хлопця Алла, яка цілодобово годує хлопця, стелить йому ліжко, міряє температуру: — Нам у Білу Церкву зателефонували товариші Андрія і сказали, що він у тяжкому стані, і якщо його оперативно не відправити у кращий госпіталь, йому ампутують ногу. Я одразу зателефонувала в частину і спитала командирів, як його забрати. А ті кажуть: «За одним бійцем вертоліт летіти не буде». Я їм: «Так я можу заплатити». Вони відправили мене шукати депутатів і Міноборони. Пропонували навіть заплатити сепаратистам, щоб вивезти його з Амвросіївки, — розповідає мініатюрна брюнетка. Через знайомих родичів бійців 72-ї бригади Алла вийшла на лікарів, які працюють у зоні АТО. Юнака вивіз київський хірург. Він має клініку в Києві, але все покинув, записався в добровольці й тепер перевозить поранених на Донбасі. — Від хвилювання я забула його прізвище. То зараз дякую цьому герою, що спас Андрюшу, — каже Алла. Хірург-доброволець замінованими дорогами вивіз пораненого танкіста в Розівку на Донеччині, де працював Одеський польовий госпіталь. Там його обстежили, наклали гіпс і бортом переправили до Дніпропетровська. У цьому закладі Андрію поставили апарат Ілізарова, але не повністю очистили рану від осколків і бруду, тому почалося зараження. І хлопця бортом доставили в київський госпіталь. — Тут тепер кожен день чистка. Нога уже коротша на 10 сантиметрів за іншу, — каже юнак. У Білоріченську в Андрія лишились мама й дві сестри 17 і півтора років. Алла просила їх поїхати із Луганщини в Білу Церкву ще місяць тому — знайшла житло, забронювала квитки. Але проти цього виявився вітчим хлопця, який має проросійські погляди. Він переконав родину не їхати, щоб захистити дім від мародерів. Коли є зв’язок, матері спілкуються телефоном. Мама Андрія каже, що дороги заміновано терористами, регулярно літають снаряди — люди стали фактично живим щитом між українським та російськими силами. Білоріченськ і значну частину Лутугинського району ще серйозно контролюють терористи. — А вона щодня йде по молоко молодшій доньці під цими обстрілами. А як купить, додому йде щоразу іншими шляхами, бо бойовики забирають їжу в людей, — наголошує доглядальниця бійця. Про те, що син воює зовсім недалеко від рідного міста, мама не знала аж до його поранення. У хлопця непрості стосунки з вітчимом, тому дівчина з Аллою вирішили приховати правду. Андрій каже, що українські танки ледве дихали. Він сам змінив кілька, бо ті просто ламалися. Солдат переконаний, що в першу чергу треба належно укріпити кордони — зупинити нелегальні перевезення, стягнути техніку, постійно наступати на ворога. — Інакше в нас це затягнеться на роки. І, таке враження, наше військове керівництво цьому часом допомагає. Було багато ситуацій, коли треба наступати, а командування каже: «Відступайте». Так ми тільки під «Ізварино» втратили три висоти. Цікавлюсь у Андрія, як забезпечували технікою і провізією, коли 72-га бригада тримала вузьку прикордонну зону під обстрілом. — Людей з бригади лишилось людей 300. Ні нову зброю, ні снарядів не постачали. Було обмаль харчів. У тяжкі часи їли жаб, равликів і інший підніжний корм. Який може бути захист кордонів, якщо не було нічого? Інколи прилітав вертоліт і нам скидали з парашутом якісь боєприпаси й пушки. Ми протримались довго лише через те, що наш командир бригади часто йшов наперекір наказам зверху. Вивести нас із «котла» було його рішенням. За захист Батьківщини бійцям платили небагато. За охорону небезпечного прикордоння старший солдат-контрактник отримував трохи більше 5000 грн в місяць. Зараз у Андрія є проблема з доведенням статусу учасника бойових дій. У березні він із товаришами відбув місяць на кордоні з Кримом, далі була Донецька область, Маріуполь і нарешті на пункті пропуску, але у військовому квитку хлопця жодної відмітки про участь у війні. Не кажучи вже про поранення. Андрій постійно під сильним наркозом. Тому лишаємо його з нареченою Лесею відпочивати, а з Аллою виходимо на вулицю. — Я заявку на учасника бойових дій подала у військову частину ще тиждень тому. Мені сказали, що передзвонять — і тиша. То я зараз роблю не так… Найгірше, що якісь тиловики-писаки отримають «учасника бойових дій», а наш синочок — ні. Не вирішене питання і з підвищенням у званні. Ще до відправки на Схід юнаку мали присвоїти звання молодшого сержанта, але поки про це нічого не чути. До солдата приїздить друг, теж учасник АТО з Білої Церкви. У нього теж складна історія, каже Алла. — Десь два місяці тому його поранили в Донецькій області. Руки всі в осколках. А командир йому сказав, що ми тебе не можемо вивезти, бо скрізь блокпости ворога. Тому єдиний шанс — іти пішки до найближчого села. Це 5 кілометрів. Так він дійшов, його госпіталізували у райлікарню. А тоді вже забрали доліковуватись у Білу Церкву. Марина Данилюк

Нацбюро расследований


Теги статьи: ДонбасАто

Дата и время 24 августа 2014 г., 20:42     Просмотры Просмотров: 6494
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus

Важные новости

Украине не хватает 50 млрд грн на перерасчет пенсий в 2017 году Украине не хватает 50 млрд грн на перерасчет пенсий в 2017 году 02.12.2016
На перерасчет пенсий в 2017 году Украине необходимо 50 миллиардов гривен. Подробнее
Сумские фискалы стали заложниками монополизации рынка тканей Бедриковским Сумские фискалы стали заложниками монополизации рынка тканей Бедриковским 26.11.2016
События последних дней, происходящие в ГФС Сумской области, носят явные признаки четко спланированного возмездия за пров… Подробнее
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Если бы выборы в Раду проходили сегодня, кого бы вы поддержали?












Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте