Рейдерство, коррупция в Украине, борьба с коррупцией • Национальный антикоррупционный портал «АНТИКОР»

Пройдисвіт у мантії

Пройдисвіт у мантії
Пройдисвіт у мантії

 Висловлюємо щиросердне співчуття шановним киянам і гостям столиці. До роботи в Шевченківському районному суді приступив новий суддя – Олег Лінник, переведений до Києва Указом Президента України від 18 липня №764. Годі й казати, що перед тим Олег Петрович трудився в благословенній Донецькій області, а саме – суддею Мар’їнського районного суду.

От тільки суддею він став 10 років тому виключно через збіг прикрих для себе обставин – у такий спосіб пан Лінник, який працював тоді начальником слідчого відділу податкової міліції Мар’їнської міжрайонної держподаткової інспекції, сховався за суддівською недоторканністю від кримінального переслідування за службове підроблення й зловживання владою.

 

Податковий міліціонер давно став в Україні символом беззаконня та державного рекету. Але те, що учудив Лінник, не має аналогів в історії «правоохоронної» злочинності – він на початку 2001 року підробив постанову про порушення кримінальної справи проти мар’їнського підприємця Володимира Ополєва, сфальсифікувавши під нею підпис слідчого Ірини Вишневської, яка на той момент вже звільнилась з податкової міліції та виїхала на постійне мешкання до Італії.

 

А піти на такий неординарний крок пану Ліннику довелося на прохання тодішнього Мар’їнського міжрайонного прокурора Едуарда Шевченка, який перебрався до Києва ще в 2004 році разом з Ренатом Кузьміним і нині подвизається в Генеральній прокуратурі – типу, наглядає за законністю на транспорті. Так, того самого Едуарда Шевченка, який входить у так звану «банду чотирьох», що обслуговує наймерзотніші витівки Рената Кузьміна. Інші троє – це Андрій Курись (начальник Головного управління Генпрокуратури з розслідування особливо важливих справ), Сергій Ленський (прокурор Сумської області) та Ігор Проценко (прокурор Одеської області).

 

Про ту історію достеменно відомо нинішньому Генеральному прокуророві України Віктору Пшонці, який, сподіваємось, ладний підтвердити достовірність кожного нашого слова. Власне, Віктор Павлович, що тоді очолював прокуратуру Донецької області, до останнього прикривав Олега Петровича від покарання, аж доки не стало зрозумілим, що далі терпіти зливу в’їдливих публікацій про «справу Ополєва» немає ніяких сил. І тоді Линник, побоюючись, що Пшонка таки вдягне на нього наручники, кинув хлібну посаду та перебрався суддею в сусідній Великоновосілківський район.

 

Як стверджують злі язики, за це призначення Олег Петрович віддав всі свої заощадження, нажиті непосильним трудом податкового міліціонера. Тим не менш, витрати ці були не даремними – суддівська недоторканність його врятувала від перспективи знайомства з Донецьким слідчим ізолятором №5. Попрацювавши у Великій Новосілці, Лінник згодом повернувся в Мар’їнку – також суддею. Тепер він – столичний жрець незрячої богині й ось-ось почне демонструвати взірці донецької правосвідомості.

 

Власне, саме Віктору Пшонці й зобов’язаний Лінник своєю свободою – прокурор Донецької області категорично відмовлявся притягнути фальсифікатора до відповідальності. Втім, робив це Віктор Павлович аж ніяк не з любові до тодішнього керівника ДПА України Микола Азарова. Просто Лінник підробив постанову про порушення кримінальної справи щодо Ополєва не з власних інтересів – він лише обслуговував прокурорську зграю, яка тоді орудувала в Донецькій області, оббираючи підприємців.

 

Щоби шановні кияни та гості столиці усвідомили, який кадр тепер відправлятиме правосуддя в Шевченківському райсуді, розповімо про ту історію докладніше. А було так.

 

Наприкінці 90-х років минулого століття в Мар’їнському районі Донецької області на посаді заступника міжрайонного прокурора служив такий собі Ігор Марченко. Прокурор – як прокурор. На роботу він їздив вдягнутий у спортивний костюм, лакові черевики та норкову шапку з золотим ланцюгом на шиї завтовшки з мізинець. Як і всі прокурори, займався зароблянням свіжої копійки й навіть відкрив на паях з місцевим підприємцем Ополєвим міні-пекарню.

 

Згодом Марченко перебрався в прокуратуру Кіровського району Донецька, але регулярно навідувався в Мар’їнку, забираючи свою частку прибутку від діяльності пекарні. А коли, траплялось, державні справи вимагали присутності пана прокурора в обласному центрі, Ополєв сам приїздив у Кіровську райпрокуратуру та привозив компаньйону гроші. Ці гроші Марченко щоразу занотовував до відомості, куди записував дату, суму, курс долара й ставив власноручний підпис. Ось ця прокурорська «декларація про доходи». Пригадали, Вікторе Павловичу?

 

 Може б і донині опікувався б пан Марченко хлібом насущним, але одного разу, восени 2000 року, після чергової п’янки йому спало на думку, що нелогічно ділитись з якимсь комерсантом прибутками, якщо можна все забирати самому. Думка ця була реалізована в суто донецьких традиціях: Марченко запросив Ополєва до райпрокуратури, після чого разом з ще одним «хлібопіком» — співробітником УБОЗу Плотницьким — вивіз директора пекарні в розташований поблизу гуртожиток і бив доти, доки Ополєв не написав розписку, що начебто винен Марченку 30 тисяч доларів. Отримавши цю розписку, прокурор оголосив, що відтепер колишній компаньйон переходить до нього в рабство й має привозити в прокуратуру Кіровського району м.Донецька все, що заробить.

 

Пригадали, пане Пшонка? Я нічого не наплутав?..

 

Але Володимир Ополєв, залікувавши сліди побоїв, платити в прокуратуру відмовився. Тоді на прохання Марченка за нього взявся Мар’їнський міжрайонний прокурор Едуард Шевченко та начальник слідчого відділу тамтешньої податкової міліції Олег Лінник.

 

Тут треба зазначити, що Мар’їнський район донині вважається вотчиною екс-прокурора Донецької області та екс-Генерального прокурора України Геннадія Васильєва. Саме звідсіля Геннадій Андрійович балотувався до Верховної Ради України по мажоритарному округу, а коли в 2003 році покинув парламент у зв’язку з призначенням на посаду Генерального прокурора України, від Мар’їнки у Верховну Раду зайшов його старший брат, Олександр Андрійович. Пригадується, як народний депутат Юрій Луценко у зв’язку з цим підготував проект постанови Верховної Ради України про перейменування міста Мар’їнка Донецької області в місто Братовасильєвськ…

 

Донецька область ніколи не виглядала як оаза законності та правопорядку. Але в Мар’їнському районі наприкінці 90-х років були скасовані навіть ознаки того, що на цю адміністративну одиницю поширюється дія Конституції України. Тут верховодила прокурорська банда підручних Васильєва, яка згодом перебрались у Київ разом із своїм патроном. Тож не дивно, що Шевченко розпорядився підприємця Ополєва просто кинути до буцегарні. Але в Мар’їнці немає свого навіть ізолятора тимчасового тримання, не кажучи вже про СІЗО, а в Донецький ІТТ без папірця з печаткою людину не приймуть. Відповідальну місію скласти такого папірця прокурор Шевченко доручив начальнику слідчого відділу податкової міліції Ліннику. Той подумав-подумав і, справедливо опасаючись відповідальності за незаконне притягнення завідомо невинуватої людини до кримінальної відповідальності, вирішив вчинити підробку.

 

Якраз за пару місяців до того, у перших числа грудня 2000 року, зі слідчого відділу Мар’їнської податкової міліції звільнилась і виїхала за кордон слідчий Ірина Вишневська. Лінник вирішив цим скористатись і разом зі своїм підлеглим Віталієм Степаненком у січні 2001 року виготовив від імені Вишневської «заднім числом» постанову про порушення проти Володимира Ополєва кримінальної справи за, начебто, ухилення від сплати податків. Окрім того, Лінником і Ко були виготовлені ще кілька процесуальних документів – зокрема протоколи виїмки. Наводимо фрагмент одного такого протоколу з фальшивим підписом слідчого Вишневської. Для порівняння тут же вміщено зображення справжнього підпису.

 

Втім, прокурор Шевченко також не пас задніх – доки Лінник підробляв підпис колишньої підлеглої, Едуард Васильович виготовив фальшиве наглядове провадження.

 

Урешті-решт Володимир Ополєв був запрошений до Мар’їнської податкової міліції, де йому оголосили, що два місяці тому проти нього слідчим Вишневською порушена кримінальна справа (підкреслюємо: не за фактом, а проти особи). Після чого слідчий Степаненко відібрав в Ополєва підписку про невиїзд.

 

Але підприємець і далі відмовлявся нести в прокуратуру гроші. Тоді через три дні Ополєва знову викликали в податкову міліцію, де Лінник зі Степаненком його затримали в порядку статті 115 КПК України (вдуматись тільки – затримувати людину, відносно якої вже обраний ніким не скасований запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд!) та відправили в ІТТ.

 

Агов, пане Генеральний прокуроре, я все правильно викладаю?

 

Того ж дня батько Володимира Ополєва подав до суду скаргу на незаконність затримання свого сина. Відповідно до тодішньої редакції Кримінально-процесуального кодексу України, затримання людини на строк до 72 годин можна було оскаржувати тільки до прокуратури. Але на той момент вже 4,5 роки, як діяла нова Конституція, згідно з якою будь-які дії чи бездіяльність службових осіб та органів влади, які порушують права громадян, можна оскаржувати ще й до суду. Саме на цю норму Конституції, як закон прямої дії, і послався батько підприємця.

 

А тепер уявімо ситуацію – розсадник беззаконня Мар’їнка Донецької області, на дворі – 2001 рік, прокуратура пресує незговірливого комерсанта… Але ситуація була настільки кричущою, що суддя Ігор Ступін – здається, вперше в Україні – прийняв скаргу на незаконність затримання та негайно її розглянув, постановивши негайно звільнити Володимира Ополєва його з-під варти.

 

Так ось. У матеріали кримінальної справи, «порушеної» проти Ополєва, постанова судді Ступіна не потрапила – вона збереглась тільки в архіві суду. Бо Лінник знищив вручену йому копію постанови й відмовився випускати Ополєва з ІТТ.

 

В іншій би ситуації все це зійшло б Ліннику з рук. Але журналісти розшукали в Італії Ірину Вишневську, яка категорично заперечувала автентичність постанови про порушення кримінальної справи проти Володимира Ополєва. Скандал, який Пшонка намагався загасити, набирав обертів попри те, що прокурор Шевченко затвердив обвинувальний висновок і направив справу по обвинуваченню Ополєва до суду. Але суд не став ту справу розглядати, позаяк постанова про порушення носила явні ознаки підробки. Прокуратура запротестувала, Апеляційний суд поміняв підсудність та призначив почеркознавчу експертизу…

 

А між тим фігуранти злочину стали розбігатись – Марченко взагалі звільнився з органів прокуратури, начальник міжрайонної податкової міліції Рябко хутенько перебрався в Донецьк, але найважче довелось Ліннику. Бо тоді Генеральним прокурором був Олексій Потебенько, який хоча й не втручався в донецькі справи, але в даному випадку був змушений надіслати в шахтарський край комісію з ГПУ для перевірки «справи Ополєва». Комісія приїхала й побачила все – фальшиве наглядове провадження, підроблені матеріали кримінальної справи та перелякані обличчя Лінника й Шевченка. Тож і довелося Олегу Петровичу терміново вдягати суддівську мантію, бо крайнім би зробили саме його…

 

До речі, як стверджують обізнані джерела, посаду в Шевченківському районному суді Києва Лінник отримав абсолютно безплатно – унікальний випадок в історії українського правосуддя. Подібним чином, без внесення належних 200 тисяч доларів, на нашій пам’яті був призначений лише один суддя і також недавно – Родіон Кірєєв до Печерського районного суду столиці. І в тому, і в тому випадку призначення здійснювалось під конкретну роботу. Але якщо Кірєєв переводився до Києва з тим, щоби розглянути справу по обвинуваченню Юлії Тимошенко, то Лінник має зосередитись в Шевченківському суді на розгляді кримінальних справ, які розслідуються в Слідчому управлінні Служби безпеки України.

 

Бо останнім часом доходить до смішного. Порушила, наприклад, СБУ «газову» справу відносно Макарова та Діденка, а передати до суду її не може, бо Шевченківський суд «некерований». Довелося навіть міняти підслідність і передавати цю справу до столичного управління СБУ – тільки заради того, щоби в подальшому вона потрапила в цілком «свій» Печерський суд. Але тепер проблема, тьху-тьху, вирішена. Його честь Олег Петрович Лінник буде розглядати справи так, як треба. Йому не звикати. Досвід є.

 

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

 


Теги статьи: Линнык Олег

Дата и время 17 декабря 2014 г., 15:22     Просмотры Просмотров: 3987
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus

Важные новости

Нацполіція опублікувала дані щодо кількості пограбувань і розбоїв у Києві Нацполіція опублікувала дані щодо кількості пограбувань і розбоїв у Києві 07.12.2016
У Києві порівняно з минулим роком кількість розбійних нападів зросла на 54%, а грабежів – на 61%. Подробнее
«Антонов» предложил Трампу свой самолет вместо дорогущего Boeing «Антонов» предложил Трампу свой самолет вместо дорогущего Boeing 07.12.2016
Государственное предприятие «Антонов» предложило свой самолет избранному президенту США Дональду Трампу в качестве новог… Подробнее
07 декабря 2016 г.
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Если бы выборы в Раду проходили сегодня, кого бы вы поддержали?












Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте