Рейдерство, коррупция в Украине, борьба с коррупцией • Национальный антикоррупционный портал «АНТИКОР»

Союз Кремля та донецьких

Союз Кремля та донецьких
Союз Кремля та донецьких

Українські медіа пропонують безліч версій того, хто є справжнім винуватцем війни на Донбасі. На відміну від російських. Ті в цьому питанні одностайні. А в нас звинувачують то Путіна, то якихось не підконтрольних нікому сепаратистів, то олігархів, то Партію регіонів.

Досі немає ніякого консенсусу із приводу того, що відбувається? Окупація, АТО, громадянська війна? Тому хотів би як людина з Донецька, яка перебувала навесні в центрі подій, внести деяку ясність, – пише Єгор Фірсов у Тижні. 

На відміну від більшості простих громадян, які бачили тільки зовнішній бік заворушень, я знав і про те, які процеси тривають у кулуарах. І прекрасно розумів від перших днів, що відбувається керований, контрольований бунт, у якому всі вміло грають відведені їм ролі. Попервах його контролювала місцева влада, а точніше представники різних донецьких олігархічних кланів. І лише потім, у середині квітня, на Донбасі з’явилися російські диверсанти, які опинилися на перших ролях і переключили увагу світової громадськості на себе.

Чи розгорілася б війна, якби російські диверсійні групи Стрєлкова й Козіцина не прийшли на Донбас? Певен, що ні. Перший в інтерв’ю сам казав, що без його участі вона не почалася б. Чи прийшли б російські диверсанти на Донбас, якби ґрунт їм не підготували колаборанти з місцевої влади та провокатори? Знову ж таки ні. Сьогодні ми вже знаємо, що Путін не готував для Донбасу кримський сценарій, а дрібним диверсійним угрупованням було б не під силу те, що зробили в Криму «зелені чоловічки».

Війна на Донбасі була б неможлива без участі як перших, так і других. У цьому конфлікті внутрішні та зовнішні вороги України спрацювали в одній зв’язці, тому помилково покладати провину за кровопролиття тільки на одну персону, як це іноді роблять сьогодні. Путін не зайшов би в Україну, якби йому не допомагала п’ята колона. Але й сепаратисти не могли би працювати без фінансової та військової допомоги Кремля. Всі, хто знімає відповідальність з однієї зі сторін і каже, що «це внутрішній конфлікт, військ Росії на Донбасі немає» або, навпаки, «це російська окупація, а місцеві її не підтримують», свідомо чи несвідомо вводять в оману громадян.

Біля витоків антиукраїнського путчу в Донецьку стояла міська влада. Для мене як для представника місцевого політикуму в цьому не було ніякого секрету, але водити за ніс журналістів та громадськість тіньовим організаторам заворушень вдавалося досить непогано. «План Б» на випадок перемоги Майдану ставленики донецьких олігархів почали  розробляти приблизно в січні, коли з’явилися перші загиблі в Києві й стало зрозуміло, що Янукович може бути повалений. У середині місяця майбутні «міністри ДНР» під керівництвом місцевої вла­­ди заповзялися ґрунтовно готувати в Донецькій області загони бойовиків-тітушків, яких кидали проти нашого донецького Євромайдану, а також відправляли до столиці. Курирували цю роботу секретар Донецької міськради Сергій Богачов та відомий регіонал, директор різних комунальних підприємств Олексій Грановський, який потім став одним із «міністрів ДНР». Поки їхні бики товкли мирних громадян у центрі Донецька, Грановський та Богачов зазвичай прогулювалися неподалік і про щось розмовляли.

«План Б» полягав у тому, щоб спровокувати на Донбасі масові акції непокори і змусити новий уряд у Києві піти на поступки та поділитися владою з донецькими кланами бодай у тих областях, які вони вважали своїми. Не знаю, які домовленості на той момент були в них із Кремлем, але, судячи з усього, Путін мав грати в цьому спектаклі роль страшидла і змушувати Київ іти на переговори з донецькими кланами. Судячи з того, як розвивалися події, швидше за все, так і було до квітня. Але Київ не поступався, ситуація зайшла у клінч, і Москва відправила на Донбас диверсантів на допомогу своїм союзникам.

Доки росіяни не увійшли до Слов’янська, деструктивний про­­цес курирували місцеві клани. Без них заворушення просто не відбулися б. Як організатор низки антиурядових протестів у Донецьку 2012–2013 років стверджую: місцева влада легко може зірвати будь-який мітинг, і тільки дане нею зелене світло дає змогу провести справжню масштабну акцію. Коли ми збирали людей на акцію «Повстань, Україно!» в Донецьку, влада Горлівки цілком перекрила трасу на обласний центр! Перегородили дорогу машинами, вдаючи ДТП, й цілу годину ніхто не міг приїхати з Горлівки. Коли ми хотіли провести Автомайдан і поїхати до будинку Януковича, нам знову ж таки заблокували всі дороги автомобілі з тітушками. Коли ми відправляли людей автобусами на Київ, їх гальмувала на дорогах ДАІ, а тітушки проколювали колеса. Але в березні в Донецьку чиновники заплющили очі на діяльність організаторів масових заворушень. Їм дозволено було все: орендувати транспорт у цілком залежних від влади перевізників, збирати й привозити людей на мітинги, паркуватися в заборонених місцях. Над усім цим працювали ті самі структури, які доти збирали антимайданівців. А міліція та СБУ не діяли.

Хаос був цілком керований, бо Донецьк не був паралізований масою людей, на відміну від Києва взимку. У штурмах будівель брали участь лише 2–3 тис. людей, у яких майже не було зброї. А місцева влада вдавала, що має справу з могутньою народною стихією, яку неможливо здолати.

На чолі тієї «стихії» стояли відомі всьому місту провокатори. У той час в Україні ще не усвідомили, хто всі ці люди, але ми в Донецьку їх знали дуже добре. І всім було зрозуміло, хто і для чого організував повстання. Приміром, нинішнього «міністра ДНР» Хрякова пам’ятаю ще зі школи. Я ще диктанти писав, коли він уже збирав проплачені мітинги проти Ющенка у 2005-му й виступав на захист заарештованого тоді Бориса Колеснікова. Всі останні 10 років Хряков жив на подачки того самого Колеснікова, займаючись політичними провокаціями й заказухою. Перед виборами в 2012-му він за гроші ПР намагався організувати рейдерське захоп­лення нашого осередку партії «УДАР», лідером якого був я. Тоді ця спроба провалилася.

Добре відомий у наших політичних колах і Паша Губарєв. Довгі роки він організовував різні заходи, включаючи дитячі вечірки та політичні піар-шоу. У 2006 році працював у Миколи Левченка, потім у Сергія Бешулі (був такий тепер усіма забутий політик), його дружина писала для міськради різні проекти з благоустрою міста й отримувала на їх реалізацію якісь грошові гранти. Усі ці роки Паша спокійнісінько був на побігеньках у регіоналів, був у прекрасних стосунках із місцевою владою і не становив ні для кого жодної загрози. Навесні 2014-го він не керував повстанням, як комусь здалося. Йому просто довірили організацію великого і дорогого перфомансу, з чим він блискуче впорався.

Можна згадувати поіменно кожного «міністра» в тому спектаклі, але, як на мене, забагато честі для них. Усе це нулі без паличок, які годувалися з рук місцевих нуворишів. Я стикався з ними за родом діяльності й добре знаю, про що кажу.
Саме тому мені смішно, коли мер Донецька Олександр Лук’ян­­­ченко сьогодні приходить на телеканали Ріната Ахметова й вдає із себе жертву обставин. Добре пам’ятаю, як 1 березня мер разом із міськрадою закликав проводити незаконний референдум. Він мене не бачив, а я стояв і спостерігав за його бенефісом.

Мені сумно бачити, як знову приміряє на себе роль мецената і благодійника сам Рінат Ахметов, який нібито допомагає людям на території, де власноруч перед тим зробив усе, щоб розпалити пожежу війни. Бізнес цього олігарха в зоні контролю сепаратистів, до речі, працює без перебоїв. І звичайно, ніхто не збирається нічого в Ахметова відбирати. Його шахти ніхто не «націоналізував», зарплату там платять, видобуток триває.
І немає нічого дивного в тому, що знову почалися розмови, ніби Донбас – невід’ємна частина України, тільки йому при цьому потрібен особливий статус, та й сама Україна повин­на стати федерацією. Риторика росіян та їхніх друзів із нашої п’ятої колони повернулася до того, з чого й починали навесні.

Слід розуміти, що для Украї­­ни погодитися на ці умови означає капітуляцію. Саме тому вла­­да й не йде на поступки Кремлю і бандформуванням. Поза сумнівом, Путіну дуже вигідно, щоб Україна дістала у своєму складі «Чечню» і вся країна платила данину донецьким кланам. Але такий варіант стане для нас катастрофою і кінцем нашої державності.

Федералізація по-російськи – це зовсім не те саме, що федералізм у ФРН або Швейцарії. Під таким брендом нам хочуть накинути кабалу. Але український народ занадто довго боровся за свободу і здобув її зреш­тою надто високою ціною. Просто так він її вже не віддасть.

Тиждень


Теги статьи: ДонецкАхметовРинат АхметовФирсов

Дата и время 22 декабря 2014 г., 19:59     Просмотры Просмотров: 2112
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus

Важные новости

Прожорливое брюшко Прожорливое брюшко 08.12.2016
Глава комитета инвалидов в день на яхте тратит на еду больше, чем 60 пенсионеров дома за месяц Подробнее
Новинский получил украинское гражданство по просьбе Порошенко Новинский получил украинское гражданство по просьбе Порошенко 08.12.2016
Помощь в получении украинского гражданства российскому олигарху Вадиму Новинскому оказал в свое время Петр Порошенко. Подробнее
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Если бы выборы в Раду проходили сегодня, кого бы вы поддержали?












Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте