Рейдерство, коррупция в Украине, борьба с коррупцией • Национальный антикоррупционный портал «АНТИКОР»

Одиозный судья Олег Бачун может стать заместителем генпрокурора?

Одиозный судья Олег Бачун может стать заместителем генпрокурора?
Одиозный судья Олег Бачун может стать заместителем генпрокурора?

Новоиспечённый генпрокурор В. Ярема не перестает удивлять. После назначения своим заместителем скандального генерал-майора Анатолия Даниленко Виталий Григорьевич решил усилится не менее одиозным персонажем –экс-главой окружного админсуда Киева Олегом Бачуном, в народе известным под именем «Жека 20 процентов». Такую информацию в своем фейсбуке написал журналист Сергей Лещенко: «Источники в прокуратуре сообщают, что заместителем генпрокурора может стать Олег Бачун — бывший глава Окружного админсуда Киева и соратник железнодорожного «решалы» Николая Ковзеля, который пал в неравном пиар-бою с Андреем Портновым в далеком 2009 году».

Жека 20 процентов

Останнім часом преса частенько пише про суддівські династії. Пише з осудом. Мовляв, непорядок, що суддями призначають молодих юристів з відомими прізвищами, чиї батьки відправляють правосуддя у вищих спеціалізованих, Верховному чи Конституційному судах. Багато років спостерігаючи за тим, що коїться в українській юстиції, не можу погодитись з такою точкою зору. Можливо, природа й відпочиває на дітях. У деяких випадках – навіть безпробудно. Але все ж таки нащадки відомих людей – принаймні, ті, що вдягнули суддівську мантію – як правило, намагаються своєю поведінкою не ганьбити прізвище батька чи матері. Інша річ – це «кухарчини діти», що зробили кар’єру лише через брак будь-яких моральних гальм та готовність винести будь-яке рішення на користь владного покровителя.

В одній з публікацій я якось згадував суддю господарського суду – сина колишнього Голови Верховного Суду України. Чув про нього лише позитивні відгуки. А нещодавно в одному зі столичних судів бачив отаку картину: суддя, батько якого відправляє правосуддя в Конституційному Суді України, спізнився в засідання на дві години – під час обідньої перерви поїхав по службових потребах, на зворотному шляху потрапив у затор і не зміг вчасно повернутись. У коридорі суду, де на нього чекали учасники трьох чи чотирьох справ, він підійшов до кожного, прилюдно вибачився, а потім ще й повторно вибачався в засіданні.

Не берусь оцінювати професійні якості цього судді – раніше стикатись з ним не доводилось, відгуків про нього я не чув і розглянутих ним справ не аналізував. Але при всьому тому, що написав чимало в’їдливих слів на адресу його батька, мушу відзначити: батько виховав сина ввічливою та культурною людиною, яка себе гідно поводить і не дає підстав всує згадувати своє прізвище.

А ось інший приклад.

У черзі до правосуддя

20 грудня 2011 року. Окружний адміністративний суд міста Києва, що на вулиці Командарма Каменєва. На 9:30 призначене попереднє засідання в справі за моїм позовом до Міністерства освіти і науки молоді та спорту України й підпорядкованій йому Державній службі молоді та спорту України. Адміністративних позовів до шановних відповідачів останнім часом я подав щось порядку 40 (сорока), здебільшого – про визнання неправомірною відмову в наданні публічної інформації або зобов’язання дати відповідь на звернення. Біля десятка справ вже розглянули. По одній навіть виданий виконавчий лист, згідно з яким Державна служба молоді та спорту України повинна надати мені документи в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» (Єдиний календарний план фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів на 2008 рік, накази про проведення всеукраїнських змагань та інший подібний мотлох, який чиновники ретельно ховають від людського ока: виявляється, на то є причини суто корупційного характеру). Але оскільки керманич цієї служби Сафіуллін заявив, що він не визнає юрисдикції Окружного адміністративного суду й виконувати його постанови не збирається, довелось відкрити виконавче провадження. Будемо відповідь на інформаційний запит отримувати примусово. Веселий репортаж гарантовано.

Втім, є в провадженні Окружного адмінсуду й більш суттєві мої позови – про визнання нечинними нормативно-правових актів, скасування незаконних наказів і навіть один позов про відшкодування шкоди, завданої неповнолітньому. Зрозуміло, що в останньому випадку я дію по довіреності в інтересах вихованця державного закладу позашкільної освіти, якого обібрали дорослі дяді. Прізвища цих дорослих, які відмовляються повертати дитині 300 гривень, добре знає вся країна – Табачник Дмитро Володимирович і Сафіуллін Равіль Сафович. Дрібні вимагачі та аферисти.

Якраз цей позов зараз ми й почнемо розглядати. Власне, розгляд справи повинен здійснюватись колегіально, трьома суддями, позаяк відповідачами є центральні органи виконавчої влади. Але це – попереднє засідання, яке проводить той суддя, що відкрив провадження, з метою уточнити позовні вимоги, долучити до матеріалів справи заперечення проти позову й т.п.

Провадження відкрив легендарний «Жека 20 відсотків» — Євгеній Валерійович Аблов, який зовсім недавно, 18 жовтня 2011 року, призначений заступником голови цього суду. Своє непересічне прізвисько Євген Валерійович отримав від гострих на язик одеситів, з яких донедавна знущався в тамтешньому адміністративному суді. У Києві Жека лише рік – він тут прислужує Сергію Ківалову, голові Комітету Верховної Ради з питань правосуддя, який, власне, і виписав Жеку в столицю. З обслуги Сергія Васильовича – і голова суду Павло Вовк, який раніше працював помічником-консультантом народного депутата Ківалова.

Ось на цього Жеку ми з представниками відповідачів і чекаємо з 9:30год. Вже десята, Аблова досі не має, а перед нами призначено ще дві справи до розгляду – про скасування податкових повідомлень-рішень. «Жирні» справи, судді такі люблять. Хоча, найсмачніші позови – це про відшкодування ПДВ. Кажуть, саме за розгляд таких справ Аблов і отримав своє прізвисько. В очікуванні судді народ товчеться біля зали судових засідань, коментуючи на всі заставки «Жеку 20 відсотків» з його пунктуальністю. З другого поверху, де розташовані кабінети суддів, пару разів з’являється секретарка Аблова й просить не розходитись – мовляв, суддя тут, але зайнятий якимись нагальними справами.

Вчора був Святий Миколай і народ у коридорі кепкує, що, мовляв, Аблов з головою суду Вовком або наколядоване ділять, або похмеляються. І то вірно: які інші нагальні справи можуть бути в судді під час судового засідання?

Одинадцята година. Продовжуємо чекати, коли ж, нарешті, Євгеній Валерійович впорається зі своїми проблемами. Черга значно збільшилась, оскільки прийшли ті, кому його честь направив повістки з викликом на 10:00, 10:30, 11:00. Один з відвідувачів храму Феміди починає голосно лаятись. Він – адвокат, представляє позивача по якийсь зі справ, що призначена на ранок до розгляду суддею Абловим. Каже, що приходить по цій справі вже другий раз, але суддю так в очі й не побачив. Минулого разу простояв понад дві години в коридорі, тепер, мовляв, історія повторюється.

Дванадцята година. В Окружному адміністративному суді міста Києва розпочинається перерва й обурений народ розходиться, залишаються тільки самі стійки – я з представниками Табачника та Сафіулліна. Нарешті на сходах, що ведуть з другого поверху, з’являється пан Аблов — у мантії та при медальйоні, себто «нагрудному знаку». Ми миттєво заскакуємо в залу, його честь, зверхньо зиркнувши у відповідь на наше «добрий день», мовчки сідає на місце головуючого. Починається звичайна судова рутина – оголошення номеру справи, з’ясування явки учасників, роз’яснення права на відвід головуючому та секретареві, розв’язання клопотань, пов’язаних з уточненням позовних вимог і заперечень проти них.

Я підвожусь і кажу, що, відповідно до статті 137 Кодексу адміністративного судочинства України, вношу зміни в позовну заяву й уточнюю свої вимоги. Це пов’язано з тим, що попервах відповідачем мало б бути Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту України, але воно зараз вступило в фінальну стадію реорганізації й за кілька днів вже буде викреслено з Єдиного державного реєстру. Тому я відкликаю вимоги, які були заявлені саме до цієї юридичної особи, натомість залишаю лише ті, що стосуються його правонаступників – МОНмолодьспорт і Держмолодьспорт.

Аблов гортає позовну заяву. Його честь знайомиться з позовними вимогами й підвищеним тоном заявляє, що, мовляв, права позивача ніхто не порушував, тому підстав розглядати позов він не бачить. Доводиться пояснювати – очевидно, «Жека 20 відсотків» це ніяк не може зрозуміти – що, взагалі-то, за цією позовною заявою вже відкрито провадження, між іншим – відкрито ухвалою за його підписом. Тож, якщо суд у наступному дійде висновку, що позовні вимоги є безпідставними, то в позові треба буде відмовити, але не тут і не зараз, а після розгляду справи по суті й у нарадчій кімнаті.

Тоді Аблов переходить на крик і починає вимагати, щоби я назвав йому статтю Конституції, яку порушили позивачі своїми діями.

- Немає такої статті! — волає його честь.

- Ну, чому ж, — кажу у відповідь, — у позовній заяві прямо зазначені, якими саме статтями Конституції гарантуються права позивача, порушені центральним органом виконавчої влади. Але звертаю Вашу увагу, що в суді захищаються не тільки права та свободи, але й охоронювані законом інтереси.

- Ви мені статтю Конституції вкажіть! – кричить Аблов. — Я бачу, що позовні вимоги є безпідставними й права позивача не порушені. На сьогодні все. Я почитаю позовну заяву й вирішу, чи треба її взагалі розглядати.

Аблов бере нотатник і призначає ще раз попереднє засідання – на 31 січня. Божечки-божечки, і на якому ж смітнику Ківалов набирає собі таку обслугу?..

Я дивлюсь на оце чудо в мантії, що називається, широко розплющеними очима. Взагалі-то суд (навіть не суддя, а саме суд: у нашому випадку це має бути судова колегія, яка ще навіть не сформована і яка збереться тільки після того, як завершиться стадія підготовчого провадження) може висловлювати своє ставлення до позовних вимог, давати їм оцінку, вирішувати, чи порушив відповідач права та законні інтереси позивача, виключно в нарадчій кімнаті й лише після розгляду справи по суті. Суддя, який висловив своє ставлення до позовних вимог до видалення в нарадчу кімнату, брати подальшу участь у розгляді справи не може. Це – процесуальна аксіома. Тепер доведеться ще й марнувати папір на заяву про відвід судді Аблову.

А суддями на ту пору були…

Про багатьох (якщо не більшість) українських суддів я знаю чимало: де й коли народились, де й з ким навчались, як і за яку суму потрапили на суддівську посаду, кого з високопосадовців чи просто заможних громадян обслуговують, з ким сплять і що п’ють. Знаю розцінки на їх послуги. Єдине, чого я не знаю: коли ж такі судді, як Аблов, порозумнішають і зрозуміють, що кричати на мене, та ще й у судовому засіданні – це все однаково, що лякати їжака голим задом.

Всі ми – і судді, і учасники судових справ – є заручниками суспільних відносин. Не може суддя того ж, наприклад, Окружного адміністративного суду м.Києва задовольнити позов громадянина до Адміністрації Президента України незалежно від обґрунтованості позовних вимог. Бо якщо суддя й винесе законне рішення, то, по-перше, це рішення буде все однаково скасовано апеляційною інстанцією, а, по-друге, у самого судді почнуться неприємності – аж до порушення дисциплінарного провадження. Окрім того, суддям регулярно доводяться вказівки, як саме розглядати ті чи інші категорії справ. Наприклад, ще рік тому тим же суддям адміністративних судів було заборонено (точніше – категорично не рекомендовано, бо заборонити судді судити по закону, звісно, ніхто не може) виносити законні рішення на користь громадян у справах щодо обчислення, призначення, перерахунку чи одержання пільг, соціальних виплат і доплат. Мотив: бюджет не має грошей, щоби виконувати законодавчі приписи й платити «чорнобильцям», «афганцям» чи «дітям війни».

Ці нюанси треба розуміти й не очікувати від суддів більшого, ніж вони можуть зробити. В Україні взагалі немає такого владного інституту, як правосуддя. Одначе винуваті в цьому аж ніяк не судді. Причина – це відсутність відповідного суспільного запиту. І так буде доти, доки не будуть реформовані правовідносини власності, а громадяни не стануть відчувати себе власниками майна територіальної громади чи хоча б багатоквартирного будинку. Ось тоді й з’явиться попит на правосуддя, себто прозорий та неупереджений механізм розв’язання спірних правовідносин.

Але відсутність такого механізму ще не дає право людям на кшталт Аблова поводити себе по-хамськи, спізнюватись у судові засідання на дві години й демонстративно порушувати підвалини процесуального законодавства.

Я цілком припускаю, що голову Окружного адміністративного суду Києва Павла Вовка шановні люди попрохали організувати незаконне судове рішення й відмовити в позові вихованцю державного закладу освіти, який став жертвою шахраїв з оточення Сафіулліна. Більш того, оскільки я жодного разу не чув, щоби хтось охарактеризував Вовка як розумну людину, я також цілком припускаю, що він може піти на публічний скандал заради 300 гривень, які один мерзотник відібрав у дитини від імені держави й тепер не хоче віддавати. Але якщо Павлу В’ячеславовичу через брак досвіду (Вовк став суддею у березні 2007 року й, як і Аблов, ще навіть не обраний на посаду судді безстроково) незрозуміло, як виконати це завдання, то пояснюю. Суддям треба провести розгляд справи з підкресленим дотриманням усіх процесуальним норм, піти в нарадчу кімнату й постановити те рішення, яке вони вважатимуть за потрібне. На то вони й судді. А не лементувати в попередньому засіданні, що позовні вимоги є безпідставними.

А тепер спробуємо дати відповідь на два запитання.

По-перше, чи став би себе поводити з такою кричущою зухвалістю суддя, який є сином чи донькою відомої людини? Думаю, що ні. Принаймні, мені такі приклади не відомі, а якби таке б десь колись трапилось, то кляті журналісти вже б з’їли з потрухами і самого суддю, і його знаменитих батьків. Тож, суддівські династії – це не так вже й погано, між іншим.

Друге запитання витікає з першого: що ж заважає всім цим абловим дотримуватись бодай видимості суддівської етики? Відповідь проста – впевненість у власній безкарності, помножена на відсутність моральних засад.

Звернімо увагу на такий нюанс. 21 травня 2012 року в Аблова закінчаться повноваження судді (сплине п’ятирічний термін, на який він був уперше призначений суддею Указом Президента України) і йому треба буде пройти чистилище Вищої кваліфікаційної комісії суддів, профільного комітету Верховної Ради та пленарного засідання парламенту, щоби бути обраним суддею безстроково. 22 листопада 2011 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила про підготовку матеріалів щодо обрання Аблова на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково. Зазвичай у цей період судді поводять себе дуже обережно, ретельно оминають будь-які скандали, не виносять явно незаконних рішень. Бо достатньо буде однієї скарги, щоби процедура обрання надовго загальмувалась.

Що казати про рядових суддів, якщо навіть колишній Голова Верховного Суду України Василь Маляренко, обраний на найвищу суддівську посаду в листопаді 2002 році, також попервах не робив жодних «різких рухів» і намагався сподобатись парламентській опозиції, оскільки на той момент ще не був обраний суддею безстроково (це трапилось тільки 22 травня 2003 року і побоювання Василя Тимофійовича, до речі, були не безпідставними – якби не голоси фракції Соцпартії та БЮТ, йому довелося б знімати мантію).

Але суддя Аблов позитивним висновком ВККСУ не переймається, як і майбутнім голосуванням у парламенті. Статус «людини Ківалова» гарантує йому і перше, і друге. А про можливі скарги до Вищої ради юстиції, яку очолює кум Ківалова, взагалі смішно згадувати. Більш того, до Окружного адміністративного суду Києва Аблов, власне, і був переведений з Одеси в розпал скандалу, який би іншому судді міг би коштувати, як мінімум посади (а, можливо – і свободи).

Окружний адміністративний суд Києва посідає особливе місце в системі адміністративного судочинства. Саме тут по першій інстанції розглядаються справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. У цьому суді оскаржують рішення, дії та бездіяльність Адміністрації Президента України, Антимонопольного комітету України, Національного Банку України й геть усіх суб’єктів владних повноважень, що розташовані в Києві. У його стінах забороняють мітинги на Майдані, поновлюють на публічній службі урядовців і розпускають політичні партії. Якщо діяльність інших окружних адміністративних судів – то чисте заробітчанство, адмінсуд столиці – це висока політика.

Апостоли нестяжательства

До 3 червня 2010 року Окружний адміністративний суд Києва перебував під орудою Олега Бачуна, який мав два професійних свята – День судді (15 грудня) і День залізничника (4 листопада). Що прикметно: День юриста (8 жовтня) Олег Володимирович не святкував. Ще б пак – ну який з нього юрист? Інша річ – романтика залізничного сполучення, креозотовий запах шпал і щедрість (зрозуміло – духовна) колишнього начальника Львівської залізниці Георгія Кірпи.

Десять років тому, невдовзі після призначення Кірпи міністром транспорту й зв’язку України, львів’янин Бачун у обозі його команди потрапляє до Києва – разом з соратником і близьким другом Миколою Ковзелем, нині – народним депутатом України, а на той час директором Державного транспортно-експедиційного підприємства «Інтертранс». Колишній голова Личаківського райсуду Львова стає першим заступником голови Господарського суду м.Києва, а з червня 2006 року – головою новоствореного Окружного адміністративного суду м.Києва.

Як відомо, сапер і голова суду можуть помилитись лише один раз, причому, з однієї і тієї ж причини – через вибухонебезпечні умови праці. Помилка Бачуна полягала в тому, що він, відчувши себе самостійним політичним гравцем, занадто понадіявся на ступень свого впливу й не зразу зрозумів, що розпочинається грандіозний перерозподіл ринку замовних судових рішень.

Цей ринок стихійно склався ще на початку 2000-х років і довгий час на ньому володарював хіба колишній заступник Генерального прокурора України Віктор Кудрявцев. Ринок розвивався абсолютно стихійно й становив собою радше базар, де кожний суддя-одноосібник намагався всучити свій товар, нерідко псуючи вигідну комбінацію колезі з сусідньої ятки.

Управлінський хаос часів президентства Ющенка, криза на інших ринках – металургійному, продовольчому, енергетичному тощо – і нерозвинутість ринку землі призвели до розквіту ринку замовних судових рішень (ринок ЗСР – непоганий економічний термін, правда ж?) та його переформатування. Новий час потребував не тільки нових пісень, але й нових співаків, тому поява такої постаті, як Андрій Портнов стало явищем знаковим.

Про те, що на політичній сцені України з’явився новий артист з задатками примадона стало зрозумілим у листопаді 2005 року, коли мало кому відомий адвокат Андрій Портнов разом з колегою Сергієм Петрашком подав адміністративний позов з вимогою зобов’язати Державний комітет України у справах релігій ініціювати питання та вжити всіх необхідних заходів на право причислити Петра Порошенка до числа святих мучеників. Кому цікаво, текст цієї непересічної позовної заяви можуть прочитати отут.

Дуже скоро Андрій Володимирович був обраний народним депутатом України й завдяки своїм видатним рисам – здатності до системної роботи та відсутності комплексів – стрімголов увірвався в коло головних гравців на ринку ЗСР, ставши поруч з Сергієм Ківаловим, Ігорем Пукшиним, Олександром Пасенюком, Віктором Кудрявцевим.

Це викликало спротив (хто б сумнівався?) з боку «старої гвардії» — Голови Верховного Суду України Василя Онопенка, багатьох суддів ВСУ, того ж голови Окружного адмінсуду Києва Олега Бачуна – що стали боронити свої канонічні території від зазіхань «самозванця». І якщо попервах Голова ВСУ був для Портнова поза зоною досяжності, Бачун сповна скуштував системності, послідовності та здатності до далекоглядного розрахунку, притаманних опоненту.

Взагалі-то кампанія по усунення Бачуна з ринку ЗСР гідна того, щоби присвятити їй окрему книжку. Тож зараз лише нагадаємо окремі сюжетні лінії, щоби зрозуміти, завдяки якому збігу обставин до Окружного адміністративного суду Києва потрапив «Жека 20 відсотків» — нинішній заступник його голови Євгеній Валерійович Аблов.

Доля Бачуна вирішилась 18 вересня 2009 року, коли один з суддів Окружного адміністративного суду Києва виніс ухвалу про забезпечення позову ВАТ «Дніпроазот» про заборону приватизації Одеського припортового заводу. Це була фатальна помилка Олега Володимировича, який заради інтересів власника «Дніпроазоту» пана Коломойського непродумано встряв у міжнародно-політичну комбінацію, що ретельно вибудовувалась тодішнім українським прем’єром Юлією Тимошенко. У результаті Одеський припортовий не дістався нікому – ані Коломойському, ані російському «Сибуру», ані лівійському лідеру Муаммару Каддафі, інтереси якого (точніше – інтереси сина Каддафі, Сейфа аль-Іслама) представляв україно-російський олігарх Костянтин Григоришин. Що ж стосується Бачуна, то він миттєво позбувся підтримки парламентської фракції БЮТ, що розв’язало руки Портнову.

Звісно, Андрій Володимирович розумів, що самотужки йому Бачуна не здолати – голову Окружного адмінсуду столиці підтримував Голова Верховного Суду України Василь Онопенко, який сподівався, що Бачун очолить Вищий адміністративний суд України (у тодішнього Голови ВАСУ Олександра Пасенюка 24 грудня 2009 року добігав кінця п’ятирічний термін повноважень). Тому Портнов хутенько помирився з Пасенюком і залучив його на свій бік, а також заручився підтримкою голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергія Ківалова, який давно мріяв завести в Окружний адмінсуд Києва своїх людей на керівні посади.

І вже в перших числах жовтня 2010 року по Бачуну вдарила «важка артилерія». Кожний народний депутат України, кожний суддя, а також провідні видання отримали брошуру з описом неправедного життя Олега Володимировича, з переліком його численних закордонних вояжів та оздоблену якісними фотографіями його автомобіля й мобільного телефону. У Мережі був відкритий сайт www.bachuna.net відповідного спрямування. Публікації в ЗМІ запістрявіли подробицями скандалу – про те, як Портнов направив Бачуну депутатське звернення з проханням отримати декларацію про доходу, а одержав у відповідь лист запорозьких козаків турецькому султану.

Але єдиним реальним компроматом, який вдалось «накопати» опонентам Бачуна, був факт надання останнім у бутність перебування на посаді першого заступника голови Господарського суду м.Києва лікарняного листка про начебто перебування на стаціонарному лікуванні з 25 березня по 1 квітня 2005 року (насправді Бачун у ці дні знаходився на відпочинку у Франції). І тоді два апостоли нестяжательства Андрій Портнов і Олександр Пасенюк (про останнього докладніше), не маючи підстав для вагомих звинувачень, зажадали звільнення Бачуна з посади судді за нескромний спосіб життя, який підриває моральні засади судової влади.

Розв’язка трапилась 3 червня 2010 року, коли Верховна Рада України за згодою Комітету ВР з питань правосуддя, очолюваного Сергієм Ківаловим, та на подання Вищої ради юстиції (голова – кум Ківалова Володимир Колесниченко, серед членів – Сергій Ківалов і Андрій Портнов) звільнила з посади за порушення присяги судді як самого Олега Бачуна, так і двох його відданих кунаків – Петра Ковзеля (брата народного депутата й близького друга Бачуна Миколи Ковзеля) та Миколу Кишинського.

Порушення присяги судді з боку Бачуна полягала в невідповідності витрат офіційним доходам, що, бачте, порушило морально-етичні принципи, які все своє життя сповідують Андрій Портнов і Сергій Ківалов. Вина Кишинського – у тому, що він при розгляді позову ЗАТ «Інтертранс» до Генеральної прокуратури України виніс ухвалу про забезпечення позову, якою заборонив Генпрокуратурі до завершення провадження по справі здійснювати перевірки та вилучати документи ЗАТ «Інтернтранс» (ця ухвала, як на наш погляд, є, дійсно, не дуже грамотною, одначе жодних принципових заперечень вона не викликає, ніким не оскаржувалась і, до речі, незаконною визнана не була). Суддю Ковзеля (брат народного депутата, який є власником ЗАТ «Інтертранс») звинуватили в тому, що він виніс ухвалу про забезпечення позову Федерації спортивного покеру при оскарженні рішення Міністерства юстиції України. Ця ухвала також є абсолютно правомірною, ніким не оскаржувалась і незаконною також визнана не була.

Згодом Кишинському таки вдалось відкараскатись від обвинувачень у порушенні присяги, постанова Верховної Ради України Вищим адмінсудом була скасована, але в Окружний адмінсуд Києва він не повернувся, а був переведений Указом Президента України до аналогічного суду в Івано-Франківську.

Вакансії, що вивільнились у результаті поразки Бачуна, треба було заповнювати. З першою особою питань не виникало – незадовго до звільнення Бачуна йому довелось призначити виконуючим обов’язки голови суддю Павла Вовка, який до березня 2007 року працював у апараті Верховної Ради помічником-консультантом народного депутата Сергія Ківалова. У наступному Павло В’ячеславович автоматично був призначений головою Окружного адміністративного суду м.Києва.

Але цього було замало й 16 липня 2010 року Президент України підписує Указ про переведення до Києва з Одеського окружного адміністративного суду Євгенія Валерійовича Аблова на прізвисько «Жека 20 відсотків». Указ був дуже вчасним, оскільки в Одесі на пана Євгенія чекали великі неприємності внаслідок феєричної земельної оборудки, яку він прокрутив у травні 2010 року, помінявши своїм рішенням адміністративні кордони в курортній зоні Білгород-Дніспровського району. Все йшло до порушення щодо Аблова кримінальної справи за винесення завідомо неправосудного рішення, у ході розслідування якої неминуче б викрились і квартирні маніпуляції «його честі».

П’ятий вимір судді Аблова

Герой Булгакова з захватом оповідав про прониру, який без усякого п’ятого виміру та іншої математичної чортівні покращив свої житлові умови в результаті багатоступеневих комбінацій з обміну квартир. Наш герой домігся значно більшого, і також без допомоги потобійчних сил і п’ятого виміру, а лише завдяки тому, що має два ідентифікаційних коди – 835700019 і 2636714275.

Під першим значиться безробітний громадянин Аблов Євгеній Валерійович, 10 березня 1972 року народження, який народився в с.Випасне Білгород-Дністровського району Одеської області і користується двома оселями в м.Білгород-Дністровському: по провулку Франка, буд. 15, кв.41 і по вул. Провадійській, буд. 16, кв. 12.

Звертаємо увагу читачів: цей код дев’яти-, а не десятизначний. Хтось навмисно пропустив цифру «2» на початку коду, завдяки чому він сприймається (точніше – сприймався, оскільки зараз Аблов ним вже не користується) базами даних державної податкової служби як помилковий. Тим не менш, саме такий код був присвоєний Євгенію Валерійовичу 26 травня 1996 року Білгород-Дністровською об’єднаною Держподатковою інспекцією. У 2005 році, як тільки батько Аблова пішов з посади заступника голови Білгород-Дністровської райдержадміністрації, цей код був закритий.

Другий код був виданий громадянину Аблову Євгенію Валерійовичу, який народився 10 березня 1972 року в м.Білгород-Дністровському, проживав у Одесі по провулку Маяковського, 5 і працював у прокуратурі Одеської області. Видала код у квітні 1998 року ліквідована нині Держподаткова інспекція в Жовтневому районі м.Одеси. Цим кодом Аблов користується донині.

Дружина Євгенія Валерійовича, Юлія Юріївна, до переїзду в столицю також мала окрему квартиру в м.Одесі, по вулиці Польській, 5, квартира 40, і працювала (до травня 2007 – разом з чоловіком) у прокуратурі Одеської області. Але, треба думати, й гадки не мала, що її родина володіє такою кількістю нерухомості. Бо в протилежному випадку пані Юлія, як чесний прокурорський працівник, негайно б доповіла про це рапортом.

Підкреслюємо: йдеться саме про квартири сім’ї Євгенія та Юлії Аблових, квартири їх батьків ми не рахуємо. Наприклад, батько Євгенія Валерійовича, Валерій Федорович, 16 березня 1948 року народження, колишній заступник голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, і досі мешкає в с.Випасному по вулиці Кишинівській, 160, звідкіля щодня добирається на роботу – Валерій Федорович керує Дослідним господарством «Андріївське» в с.Андріївка цього ж району.

До цього списку можна додати ще й помешкання в Києві. І всі ці квартири, здається, отримані безкоштовно по лінії або прокуратури, або Державної судової адміністрації. Точніше – дві від прокуратури й три від ДСА. Злі люди пащекують, що, начебто, видурювати в держави службові квартири за допомогою різних ідентифікаційних кодів пана Аблова навчила ріднесенька тітка. Втім, якщо ми десь помилились – ласкаво запрошуємо Євгенія Валерійовича до слова. Ми залюбки надамо йому можливість розповісти про свої житлові умови – хоч у формі інтерв’ю, хоч у вигляді публікації за його авторством. Якщо ж пан Аблов забажає оприлюднити через сайт «ОРД» декларацію про доходи – впевнені, що редакція буде лише вітати цей мужній і правильний крок заступника голови Окружного адміністративного суду м.Києва.

Звісно, дуже б хотілось, щоби ті ж Андрій Портнов та Сергій Ківалов прокоментували джерела такої заможності скромного служителя Феміди. Бо після їх обурених філіппік на адресу Бачуна цілком природнім було б очікувати, що відтепер в Окружному адміністративному суді Києва відправлятимуть правосуддя виключно експерти з питань суддівської етики й лише за наявності довідки про те, що всі свої капітали вони роздали сірим та убогим.

Ну, а ми доки розповімо шановним читачам про обіцяну справу, аналогів якій досі не знало вітчизняне адміністративне право, і яка була розглянута Абловим в травні 2010 року, наприкінці свого перебування на посаді судді Одеського окружного адміністративного суду. Це був своєрідній «дембельський акорд» Євгенія Валерійовича, за який його цілком могли взяти під варту. Але він не тільки викрутився, не тільки після своєї грандіозної витівки перебрався до Києва, так ще й потрапив на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду столиці. І хто після цього посміє засумніватись у надприродних здібностях Сергія Васильовича Ківалова?

У травні 2007 року Євгеній Аблов покинув прокуратуру Одеської області й став прислужувати незрячій богині на посаді судді Одеського окружного адміністративного суду. Впродовж трьох років, до переведення в Київ, Євгеній Валерійович доклав чимало зусиль, аби виправдати своє прізвисько «Жека 20 відсотків», але справжнє визнання серед земельних аферистів, доступ до тіла Сергія Васильовича Ківалова й роботу в столиці він заслужив постановою від 13 травня 2010 року в адміністративній справі №2а-10947/09/1570.

«Дембельський акорд»

Мала батьківщина Євгенія Валерійовича – Білгород-Дністровський район Одеської області – славиться узбережжям Дністровського лиману, де вартість землі сягає захмарних висот. Особливо цінується територія коси Кароліно-Бугаз, де на місцинку, що зветься «Дідове болото», знайшовся заможний покупець. Одна біда – та земля належить Затоківській селищній раді, голова якої аж ніяк не поспішав занурюватись у кримінальні оборудки. Як не умовляв його голова Білгород-Дністровської райдержадміністрації, як не вабив перспективою стати за один день мільйонером – ніяк.

І тоді організатори афери вирішили взяти й поміняти адміністративні межі, вилучити з володіння Затоківської селищної ради 600 гектарів землі, у тому числі й «Дідове болото», та передати їх у розпорядження зговірливого голови райдержадміністрації. Як поміняти? – А дуже просто. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду. Благо в суді працювала своя людина – синок Валерія Федоровича, колишнього заступника голови райдержадміністрації, на прізвисько «Жека 20 відсотків».

Звісно, наївний читач може здивуватись, і навіть заперечити – мовляв, це неможливо, оскільки, по-перше, кордони населених пунктів встановлювались за царя Панька чи, принаймні, радянської влади, а, отже, навіть суто теоретично розгляд таких справ у суді неможливий через те, що давним-давно сплинули строки позовної давності. По-друге, адміністративні межі встановлюються постановами Верховної Ради України (раніше це була прерогатива Ради Міністрів УРСР), отже відповідачами в справі треба залучати найвищі органи державного управління при тому, що невідомо, хто в такому разі буде позивачем. Ну, і, по-третє, в судах, взагалі-то захищають права, свободи та законні інтереси. А примусова зміна адміністративних кордонів ну ніяк не підпадає під завдання судочинства.

Але суддя Аблов блискуче вийшов з цієї колізії. Позов був заявлений Білгород-Дністровською райдержадміністрацією до Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», Головного управління Держкомзему в Одеській області, відділу Держкомзему у м. Білгород-Дністровський Одеської області, Затоківської та Сергіївської селищних рад. Рекомендуємо суддям Окружного адміністративного суду м.Києва зазирнути в Єдиний державний реєстр судових рішень і переконатись, під проводом якого титана юридичної думки вони працюють:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/9606178

Такого теорія адміністративного права ще не бачила й не чула. Цитуємо резолютивну частину скандальної постанови, винесеної Абловим:

«Визнати відсутність у Затоківської селищної ради компетенції щодо розпорядження масивом земель загальною площею 614,3 га, який розташований з правого боку гирла Дністровського лиману на косі Кароліно-Бугаз від мосту до села Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області та знаходиться за межами населеного пункту селища Затока, м.Білгород-Дністровського, Одеської області.

Зобов’язати Відділ Держкомзему у м. Білгород-Дністровський Одеської області в подальшому не приймати від Затоківської та Сергіївської селищних рад щорічну звітність за формою 6-зем відносно наявних у їх користуванні земельних ділянок, як такі що рахуються за містом Білгород-Дністровський Одеської області, а також по Затоківській селищній раді, що масив земель загальною площею 614,3 га на косі Кароліно-Бугаз входить в межі селища Затока, а по Сергіївській селищній раді, що масив земель загальною площею 538,9 га входить в межі селища Сергіївка.

Зобов’язати Головне управління Держкомзему в Одеській області виключити з державної статистичної звітності за формою 6-зем данні про те, що землі селищ Затока та Сергіївна входять до складу земель міста Білгород-Дністровського, Одеської області та масиви земель загальною площею 614,3 га, який розташований на косі Кароліно-Бугаз входить в межі селища Затока, а масив земель загальною площею 538,9 га до меж селища Сергіївка.

Заборонити Затоківській селищній раді приймати рішення щодо передачі у власність, користування, вилучення земель та здійснювати повноваження передбачені ст.12, ст.118, ст.123, ст.144, ст.151 Земельного кодексу України, відносно масиву земель загальною площею 614,3 га, який розташований з правого боку гирла Дністровського лиману на косі Кароліно-Бугаз від мосту до села Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області та знаходиться за межами населеного пункту селища Затока, м.Білгород-Дністровського, Одеської області».

Зрозуміло? – Аблов не став міняти ніякі кордони. Він просто «визнав відсутність компетенції» в селищної ради розпоряджатись своїми землями. Причому зробив це без зайвих формальностей і без скасування розпорядження Ради Міністрів УРСР № 1442-р від 24.11.1966 року, яким було прийнято пропозицію Одеського облвиконкому про передачу 614,3 га земель на косі Кароліно-Бугаз селищу міського типу Затока Білгород-Дністровської міськради Одеської області.

Читати це феєричне рішення можна тільки стоячи й вголос, виразно декламуючи всі юридичні шедеври, винайдені Євгенієм Валерійовичем. Коментарю потребують кожний рядок, кожний термінологічний зворот цього майстра художнього слова.

Вдуматись тільки: до правовідносин, що виникли у 1965 році, Аблов примудрився застосувати норми Земельного кодексу УРСР 1970 року, Земельний кодекс УРСР 1990 року та Земельний кодекс України 2001 року –замість Постанови Ради Міністрів СРСР «Про додаткову передачу деяких питань господарського і культурного будівництва на вирішення Міністрів союзних республік» від 29 серпня 1957 року № 1041.

Але зацініть, як геніально Євгеній Валерійович обійшов питання позовної давності (на той час для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод і законних інтересів встановлювався річний строк, зараз – півроку) – його честь дійшла висновку, що підстави для застосування статті 99 КАС України взагалі відсутні. Мовляв, рішення про зміну кордонів породжує правові наслідки тільки на майбутнє, а тому немає сенсу говорити про якусь там позовну давність. Але й це не все – оскільки нічого подібного в Кодексі адміністративного судочинства України немає й бути не може, Аблов застосував аналогію права й у якості взірця послався на повноваження Конституційного Суду України, який розглядає питання про відповідність законів і Указів Президента Конституції України незалежно від того, коли ці акти були видані.

Якщо, за висловом Винниченка, українську історію неможливо читати без брому, то постанову судді Аблова годі осягнути без півлітри. Люди добрі, ну яка аналогія права може бути при застосуванні процесуальних норм? Аналогія допускається у випадку відсутності матеріального права, що регулює спірні правовідносини. Ма-те-рі-аль-ного-го, Євгенію Валерійовичу.

Можна собі лише уявити те задоволення, які одержали судді апеляційної інстанції, скасовуючи цей витвір абловського інтелекту. Для охочих почитати – наводимо посилання на ухвалу Одеського адміністративного апеляційного суду від 27 жовтня 2010 року

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12184164

А тепер найцікавіше. Чи розумів Аблов, що його постанова є незаконною? – Безсумнівно. Тобто, можна, звісно, припустити, що в Євгенія Валерійовича спостерігається стійкий ідіотизм, але в такому випадку чи навряд би його Ківалов забрав до Києва – тут і своїх придурків вистачає. Отже, суддя Аблов виніс завідомо неправосудне рішення, чітко усвідомлюючи наслідки свого вчинку.

Друге запитання: чи припускав Аблов, що його постанова буде скасована апеляційним судом? – Напевно, ну не дурень же він (дивись пункт перший).

І тоді постає цілком природне третє запитання – а навіщо все це було потрібно організаторам афери? З Абловим усе зрозуміло, його роль мінімальна – лише проголосити потрібне рішення та порахувати подяку. Але який сенс був витрачатись тим, хто вирішив прибрати до рук оте «Дідове болото» та інші ласі ділянки курортної землі?

Відповідаємо. Позов подавався аж ніяк не заради постанови, оскільки всі розуміли, що незаконне рішення Аблова буде скасовано вищими інстанціями, а заради ухвали про забезпечення позову. 28 січня 2010 року суддя Одеського окружного адміністративного суду Аблов виніс ухвалу про заборону Затоківській селищній раді приймати рішення щодо передачі у власність, в оренду та інше тимчасове користування земельних ділянок або її частин із масиву земель загальною площею 614,3 га – до вступу в законну силу постанови по справі. Далі роль Аблова полягала лише в тому, щоби максимально затягнути винесення остаточного судового рішення.

Паралельно Білгород-Дністровська районна рада рішенням від 25 березня 2010 року №460-V скасувала та визнала нечинним рішення 42-річної давнини від 5 квітня1968 року №126, на підставі якого виконком Білгород-Дністровської районної ради передав в розпорядження Затоківській селищній раді землі площею 198,8 га. Третім кроком мало стати відчуження земель «добросовісним набувачам». Що ж стосується «Дідового болота» площею 36,65га, то воно було миттєво передано в оренду на 49 років розпорядженням Білогород-Дністровської райдержадміністрації. Ось, власне, заради чого все це затівалось.

Але й це не все. Зрозуміло, що Затоківська селищна рада подала апеляцію на ухвалу Аблова про забезпечення позову. 19 травня 2010 року, вже після винесення постанови по першій інстанції, Одеській апеляційний адміністративний суд цю ухвалу скасував. Але за 8 днів по тому, 28 травня 2010 року, інша колегія того ж самого апеляційного суду все повернула назад «за нововиявленими обставинами» й ухвала Аблова знову набула чинності.

І лише в жовтні 2010 року, коли земля вже була подеребанена, а Аблов обживався в Києві, Одеський апеляційний адміністративний суд поставив крапку в цій епопеї, визнавши постанову та ухвали Аблова незаконними. Але нашого героя це вже не бентежило.

Високодостойні та високоморальні

Про Олега Бачуна та його унікальну правосвідомість я писав ще в ті часи, коли Андрій Портнов працював у Державній комісії з цінних паперів і фондовому ринку й не мріяв, що колись буде крутити судоустроєм, мов циган сонцем. Ось, наприклад:

http://cripo.com.ua/?sect_id=1$&aid=1251

http://cripo.com.ua/?sect_id=1$&aid=1346

Тож на правах першого біографа пана Бачуна можу лише схвально відзначити високохудожній рівень операції Андрія Володимировича по усуненню Олега Володимировича з посади судді. Єдине, що викликає заперечення – це розповіді високоповажних членів Вищої ради юстиції про «очищення суддівських лав». Ну, вижили Портнов з Ківаловим Бачуна, Кишинського й Ковзеля з Окружного адмінсуду – і прапор їм у руки. На війні – як на війні. Але навіщо розпатякувати, що це зроблено заради відновлення етичних засад правосуддя та забезпечення Окружного адмінсуду столиці високоморальним кадровим потенціалом?

Пригадується, як пані Ізовітова, заступниця Голови Вищої ради юстиції, обурювалась з-з-злочином судді Кишинського, який, бачте, виніс ухвалу про забезпечення позову компанії «Інтертранс» до Генеральної прокуратури України й заборонив ГПУ до завершення провадження по справі проводити перевірки та вилучати документи позивача. Ухвала, дійсно, містила кілька «ляпів» і юридичних неоковирностей. Але ж не це було причиною звільнення Кишинського, а те, що «Інтертранс» оплачував вояжі Бачуна за кордон. Що ж стосується Кишинського, то він своєю ухвалою ніякої шкоди нікому не завдав.

А тепер порівняємо ухвалу Кишинського з витівками того ж Аблова, який перебрався до Києва після «зачистки» команди Бачуна – дитячий лемент та й годі. Бо судові рішення, які офіційно «інкримінувались» суддям Кишинському та Ковзелю, принаймні, не потягнули жодних негативних наслідків.

Але мовчить пані Ізовітова. І пан Портнов не розсилає брошури з фотографіями судді Аблова. Тому ми вирішили допомогти цим високодостойним членам Вищої ради юстиції проявити свою принциповість – направити їм скаргу з описом витребеньок «Жеки 20 відсотків». Бо, як засвідчує досвід, член ВРЮ Андрій Портнов не утруднює себе не тільки розглядом скарг, а навіть підписуванням відписок – це за нього роблять молодші клерки з Адміністрації Президента, розсилаючи скаржникам стандартні заготовки про те, що розгляд скарг громадян на порушення суддями присяги не належить до компетенції членів Вищої ради юстиції. Тому продовження цієї історії обіцяє бути і веселим, і повчальним.

Володимир БОЙКО

Источник: «ОРД»


Теги статьи: ЯремаБачун

Дата и время 27 июня 2014 г., 21:36     Просмотры Просмотров: 7216
Комментарии Комментарии: 0

Похожие статьи:

Ярема заявил, что в 2014-2015 гг. расследование преступлений против Евромайдана велось на надлежащем уровне
Брат Яреми приватизував через суди 62 гектари на Київщині
Чиновников эпохи Януковича отправляют под арест по принципу "ромашки"

Наследник Прыща. Штрихи к портрету без пяти минут главы Николаевской ОГА
У Злочевского начали отходить газы
Ярема: Деканоидзе хвастается, что уволила 80% сотрудников милиции. А что дальше?

Махницкий, Ярема и Шокин вне подозрений: у Луценко нет вопросов к постмайданным руководителям ГПУ
ГПУ: дел против Махницкого, Ярему и Шокина никто не заводил
Виталий Ярема: Преступность выросла в десятки раз, а осужденных стало на 30% меньше

Шокін і Ярема "поховали" справу про розстріли на Майдані
Журналисты показали, как шикарно отдыхает бывший генпрокурор
Виталий Ярема поселился в Дубае на вилле за несколько тысяч долларов в сутки

Комментарии:

comments powered by Disqus

Важные новости

Новинский получил украинское гражданство по просьбе Порошенко Новинский получил украинское гражданство по просьбе Порошенко 08.12.2016
Помощь в получении украинского гражданства российскому олигарху Вадиму Новинскому оказал в свое время Петр Порошенко. Подробнее
Нацполіція опублікувала дані щодо кількості пограбувань і розбоїв у Києві Нацполіція опублікувала дані щодо кількості пограбувань і розбоїв у Києві 07.12.2016
У Києві порівняно з минулим роком кількість розбійних нападів зросла на 54%, а грабежів – на 61%. Подробнее
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Если бы выборы в Раду проходили сегодня, кого бы вы поддержали?












Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте