АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 4°C
Харьков: 6°C
Днепр: 7°C
Одесса: 8°C
Чернигов: 3°C
Сумы: 5°C
Львов: 6°C
Ужгород: 8°C
Луцк: 6°C
Ровно: 5°C

Постановление ВСУ по пересмотру о признании Приватбанка кредитором который просрочил принятие исполнения обязательств

Постановление ВСУ по пересмотру о признании Приватбанка кредитором который просрочил принятие исполнения обязательств
Постановление ВСУ по пересмотру о признании Приватбанка кредитором который просрочил принятие исполнения обязательств

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

6 квітня 2016 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 

Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання неправомірними дій щодо нарахування процентів, штрафних санкцій та інших платежів за кредитно-заставним договором за заявою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2015 року, 

 

встановила :

 

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом і, уточнивши позовні вимоги, просила визнати дії публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») щодо нарахування відсотків, штрафних санкцій та інших платежів за кредитно-заставним договором від 30 травня 2008 року НОМЕР_1 починаючи з 24 листопада 2009 року, неправомірними.

 

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що за умовами кредитно-заставного договору від 30 травня 2008 року НОМЕР_1, 

 

укладеного з ПАТ КБ «ПриватБанк», вона отримала кредит в розмірі 11 тис. 105 доларів США 42 центи для придбання автомобіля марки BMW, державний реєстраційний номер НОМЕР_2. У 2009 році через різке погіршення матеріального стану та неспроможності виконувати зобов’язання за вказаним договором виникла заборгованість, з метою погашення якої на вимогу банку у порядку, визначеному пунктом 12.2 кредитно-заставного договору, вона добровільно за актом приймання-передачі від 10 листопада 2009 року передала банку придбаний автомобіль для подальшої реалізації та направлення виручених коштів на погашення заборгованості за кредитним договором. Проте відповідач жодних дій для реалізації вказаного автомобіля не провів, крім того втратив технічний паспорт, унаслідок чого майно до теперішнього часу не реалізоване, що свідчить про прострочення кредитора та неправомірне нарахування процентів, штрафних санкцій та інших платежів за кредитно-заставним договором.

 

Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 2 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 13 лютого 2015 року, позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо нарахування з 24 листопада 2009 року ОСОБА_1 процентів за кредитно-заставним договором від 30 травня 2008 року НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено у відкритті касаційного провадження за його скаргою на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 2 грудня 2014 року та на ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 13 лютого 2015 року.

 

У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить ухвалу суду касаційної інстанції скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції статті 613 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

 

На підтвердження своїх доводів ПАТ КБ «ПриватБанк» наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року (справа № 6-11022св13) та від 15 липня 2015 року (справа № 6-12343св15).

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

 

Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

 

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 30 травня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитно-заставний договір НОМЕР_1, за умовами якого позивачка отримала кредит на придбання автомобіля в розмірі 11 тис. 105 доларів США 42 центи, який було використано за призначенням: придбано автомобіль марки BMW, державний реєстраційний номер НОМЕР_2, та передано його в заставу банкові.

 

Пунктом 12.2 цього договору передбачено, що банк, не застосовуючи судових процедур, має право на власний розсуд обрати процедуру позасудового звернення стягнення на предмет застави для задоволення забезпечених вимог з-поміж таких: а) передача предмета застави у власність банку для задоволення і погашення забезпечених вимог; б) продаж предмета застави банком третій особі відповідно до вимог законодавства України; в) звернення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса (у випадку нотаріального посвідчення договору); г) будь-яка інша процедура, дозволена законодавством України. Про обрану процедуру звернення стягнення на предмет застави банк письмово повідомляє позичальника.

 

З метою врегулювання питання щодо погашення наявної заборгованості на вимогу банку позивачка 10 листопада 2009 року за актом приймання-передачі, добровільно передала банку придбаний за кредитні кошти автомобіль марки BMW, державний реєстраційний номер НОМЕР_2, для його реалізації за ринковою ціною та направлення виручених коштів на погашення заборгованості.

 

Згідно із цим актом автомобіль перебуває у технічно справному стані, його передано представникам банку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з оригіналом технічного паспорту та комплектом ключів.

 

До теперішнього часу банк не реалізував переданий позивачем, крім того документи на автомобіль втрачено.

 

Листом від 11 серпня 2010 року відповідач повідомив ОСОБА_1 про наявну станом на 9 серпня 2010 року заборгованість за кредитно-заставним договором від 30 травня 2008 року НОМЕР_1 в розмірі 12 тис. 556 доларів США 46 центів.

 

Разом з тим згідно з листом ПАТ КБ «ПриватБанк» від 5 серпня 2014 року заборгованість за вказаним договором становить 755 тис. 636 доларів США 82 центів.

 

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що через прострочення кредитора боржник відповідно до вимог частини четвертої статті 613 ЦК України звільняється від нарахування та сплати процентів за користування кредитом. При цьому судом зазначено, що факт передачі позивачем автомобіля для реалізації банку не припиняє існування між ними договірних зобов’язань і не звільняє боржника від обов’язку погашати тіло кредиту та в разі прострочення – сплачувати штрафні санкції.

 

Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року (справа № 6-12343св15) суд касаційної інстанції виходив з того, що умовами кредитного договору визначено порядок виконання зобов’язань боржником, який не передбачає такого способу виконання, як передача кредитору автомобіля, що не вказує на прострочення кредитора (стаття 613 ЦК України).

 

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах частини першої статті 613 ЦК України.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

 

Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

 

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

 

За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. 

 

Разом з тим за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов’язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку ( частина перша цієї статті). 

 

Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов’язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов’язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов’язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу ).

 

Таким чином, ураховуючи суть взаємопов’язаних кредитних і заставних зобов’язань, факт прийняття кредитором від боржника предмета застави для його подальшої реалізації, що передбачено умовами пункту 12.2 укладеного між сторонами кредитно-заставного договору, породжує для кредитора обов’язок вчинити необхідні для цього дії протягом розумного строку (якщо відповідний строк не визначено законом або договором). Ухилення від учинення таких дій зумовлює виникнення прострочення з боку кредитора.

 

Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання неправомірними дій ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо нарахування з 24 листопада 2009 року процентів за кредитно-заставним договором від 30 травня 2008 року НОМЕР_1, оскільки ухилення кредитора від реалізації предмета застави і неможливість вчинити боржникові аналогічної дії, спрямовані на задоволення вимог заставодержателя, має кваліфікуватися як невжиття заходів щодо зменшення збитків, завданих порушенням зобов’язання, та призводить до прострочення кредитора. При цьому суди правильно зазначили, що зобов’язання зпогашення тіла кредиту в такому разі не припиняються.

 

Отже, у справі, яка переглядається, положення статті 613 ЦК України судами застосовано правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. 

 

Натомість надана для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року (справа № 6-11022св13), на яку ПАТ КБ «ПриватБанк» посилається на підтвердження своєї заяви, не може бути підставою для перегляду судового рішення, оскільки її постановлено у справі за наявності інших фактичних обставин, з іншим суб’єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. 

 

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

постановила:

 

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2015 року відмовити.

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді : В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

 

Правовий висновок у справі №6-2387цс15

 

За змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов’язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку ( частина перша цієї статті). 

 

Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов’язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов’язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов’язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу ).

 

http://www.scourt.go...2257F9C002F37F2

antiraid.com.ua

 


Теги статьи: ПриватбанкВерховный судприват банк

Дата и время 24 апреля 2016 г., 15:29     Просмотры Просмотров: 2534
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Кто виноват во взрывах на оружейных складах?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.070057