АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал

"Кіборг" та волонтер брати Кузьміних: Із 435 нардепів допомогти пораненим бійцям зголосились двоє

"Кіборг" та волонтер брати Кузьміних: Із 435 нардепів допомогти пораненим бійцям зголосились двоє
"Кіборг" та волонтер брати Кузьміних: Із 435 нардепів допомогти пораненим бійцям зголосились двоє

Заступник начальника 199-го навчального центру ВДВ ЗСУ, екс-комбат "кіборгів" 81-ї бригади Олег Кузьміних та його брат-волотер Сергій, засновник "Фонду братів Кузьміних", в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповіли про ставлення до повернення Надії Савченко, зміни в українській армії з початку АТО, настрої в "ДНР" щодо повернення до складу України та чим збираються займатися, коли закінчиться війна

ОЛЕГ КУЗЬМІНИХ: ДО ВІЙНИ МЕНЕ ДУЖЕ МАЛО СТОСУВАЛОСЯ, Є ТАМ ПРОБЛЕМИ У ІНВАЛІДІВ, ЧИ НІ

– Почнемо з новини, яка у всіх на слуху. 25 травня в Україну повернулася Надія Савченко. Враховуючи те, що вона народний депутат, її повернення в Україні та в парламенті якось вплине на сучасну українську політику та на життя країни та українців, як гадаєте?

Олег: Ситуація в країні вже змінилася, тому що Надія Савченко тут. У нас, виходить, було "до", що Україна не може забрати політичних в’язнів з Російської Федерації. Зараз же маємо, що вона тут. Це вже змінило хід подій. Це означає, що Україна має вдосталь або впливових друзів, або сама має якусь силу, щоб ці питання вирішувати.

– Як вважаєте, вдасться Надії щось змінити в Україні на краще?

Сергій: Мабуть, час покаже.

Олег: Так. А давати якісь пророцтва... Вона є членом партії Юлії Тимошенко. А це вже внутрішня справа партії Юлії Тимошенко, яким курсом іти. Савченко – вона ж не самостійний гравець. Якщо вона буде офіційно головою партії, то значить партія змінить курс. Тобто всі запитання до партії. Але ми завжди сподіваємося на краще. Тому що якщо ходити песимістом і думати, що все буде погано, то і жити не вийде.

Сергій: Більшість людей України сподіваються на краще. Для цього багато хто пішов добровольцями, щоб щось змінити.

Олег: На роботу ходять, сподіваються купити собі квартиру. Люди встають вранці з надією на щось краще.

Сергій: І ми для цього працюємо, щоб було краще.

– А серед військових у Надії Савченко такий само авторитет, як серед інших українців?

Олег: Савченко для мене перш за все патріот. По-моєму, цього вже достатньо. А так треба запитувати у її безпосередніх командирів, тому що я сказати нічого не можу.

– Олеже, Ви самі пережили полон, звільнилися рік тому, 22 травня 2015 року. Як почувається людина після визволення? Чи довго треба адаптуватися до мирного життя? Як довго адаптувалися Ви?

Олег: Взагалі такі речі не забуваються. І щоб цим не забивати собі голову постійно, треба себе чомусь віддавати. Тоді на цьому не буде акцентувати увагу сама людина. А скільки часу потрібно, щоб відійти? Ось ви пробіглися, скільки потрібно відходити від пробіжки? Скільки потрібно, щоб відійти від того, що сидить вже у тебе в голові. Тут два варіанти: або про це не думати, або ж самого себе з’їсти. Отож щоб про це не думати, треба чимось відволікатися. Так само, як у звичайної людини, яка проходить смерть батьків, смерть дітей. Якщо зосередитися на роботі, на дітях, ти згадуєш, але це вже не є то, що сидить в голові постійно.

Сергій: Тут потрібно подякувати українцям, які підтримали Олега і нас, як сім’ю. І завдяки їхній підтримці, звичайного населення, ми, як родина, змогли зробити якомога кращі умови, психологічну підтримку, для того, щоб Олег міг відійти від полону.

Олег: Підтримували. Уявіть, будь-який солдат повертається з війни, а тут дають зрозуміти, що нам це нецікаво, то будь-яка людина тоді думає: "А для чого ти тоді там був?".

Я розкажу ось такі випадки були, ще в 2014-му році, коли по Сходу ходили, то бувало, зайдеш або заїдеш на БТР в якийсь населений пункт, і бачиш, як люди недовірливо, а деякі зі злістю дивляться, мовляв, чого ви сюди прийшли. І ось коли серед них хоч хтось рукою махне – вітання, – то це вже значне полегшення, що нас чекають, що ми щось робимо правильно. Звичайний помах руки – це вже змінює багато. А коли немає підтримки там і коли у тих, хто повертається сюди, немає підтримки, то це неправильно.

– А як ви думаєте, яка б адекватна реакція була людей на бійців АТО, які повернулися? Щоб підходили на вулицях, дякували?

Олег: Ну це вже ідеальна ситуація. Було б добре, якщо б не було злодіїв, щоб не було бідних.

Сергій: Це треба індивідуально дивитися. Одні люди товариські, інші – ні. Одні хочуть, щоб підходили, дякували, інші, навпаки, вважають це зайвим. Він виконував свій обов’язок. Це чисто індивідуально.

Тут, навпаки, проблема в іншому – щоб поважали цих людей. Це найголовніше. Цінували роботу, яку вони роблять. А підходити, дарувати квіти і говорити спасибі, це вже індивідуально.

Олег: Адекватна позиція держави, я вважаю, – це така ж позиція, як у країнах НАТО. Соціальна підтримка там дуже велика. У нас же виходить соціальна підтримка маленька. У них – людина повертається, він може купити собі за виділені гроші житло або автомобіль, аби пересуватися і так далі. У нас же виходить соціальної підтримки ніякої. Вона тільки для поранених, причому мінімальна, і для убитих. А якщо людина відслужила по мобілізації і повернулася – ну ось все, до побачення.

Сказати, що я себе некомфортно почував, коли повернувся – ні, тут не скажеш. Сказати, що я чимось ображений, такого не скажеш. Я не за себе хочу сказати. У мене все добре, я повернувся здоровим, ну підірвав собі травну систему, але в принципі зовні здоровий. А от ті люди, які пішли з оркестром туди, а потім одиночно через якісь санітарні автомобілі повертаються і сидять там наодинці або дружина біля ліжка, там у нього щось обрізають, видаляють і ось вони викотились з того госпіталю, їх Міністерство оборони розрахувало. Він невідомий. І що йому, постійно ходити в формі, щоб показати, що був в АТО? Ні, люди проходять повз. Люди ж голови відвертають від будь-якого інваліда. Люди взагалі люблять дивитися на позитивні речі.

І тут найкраще була б соціальна підтримка держави. Він, припустимо, наступив на міну і залишився без ноги або без двох ніг, і тут держава б призначила йому як ветерану війни пенсію хорошу, щоб він відчував себе так, як ніби він заробляє, як пристойний працівник, менеджер, наприклад. Щоб таку суму отримував пенсії. Він би не комплексував тоді, що не може піти на роботу. Бо от діти скажуть велосипед купи. І що? Подивися на тата-героя. Що далі? Давайте розуміти, що найкращий час в країні буде тоді, коли такі фонди, як наш, взагалі перестануть існувати. Тому що в країнах НАТО їх не існує.

Повинні бути програми соціальні, і коляски повинні давати тощо. А зараз поки що цього немає, доводиться тим, хто розуміє, чим це може бокомвилізти, допомагати. Тому що до війни у мене не було бажання допомагати. Мене це дуже мало стосувалося, є там проблеми у інвалідів чи ні. Потім я подивився на війні скільки людей зі щирою душею йдуть на захист країни, а потім повертаються і в них не вистачає грошей провести перші операції. А виходить, що коли проводять одну операцію, найголовнішу, то потім лікування бійця стає дешевшим.

– А держава хіба не робить безкоштовно такі операції?

Сергій: Дивлячись які. По-перше в Україні поняття реабілітації в принципі відсутнє. Госпіталі виписують і люди потрапляють додому з травмами суглобів, сухожиль, де або руки, або ноги не працюють. І потрібно реабілітацію робити, лікувати і розробляти. Це процедура довга тадорога, і в державі ми не бачили таких професійних реабілітаційних центрів. У цьому й проблема. Скільки у нас добровольців із сіл, скільки військових, які залишилися у візках. У них є шанс ходити, але ними ніхто не займається.

– Олеже, ви кадровий офіцер, але самі говорили, що у вашому батальйоні було багато добровольців. Добровольці хіба не йшли в окремі батальйони як "Айдар" чи вони були в складі ЗСУ?

Олег: Просто добровольці йшли в ЗСУ не через повістку, а самі приходили до військкоматів. Тобто не добробати, а ЗСУ. В нашому батальйоні, можна сказати, було 2 кадрові офіцери. Інші всі – добровольці, які прийшли і самі захотіли служити. Там були такі, що давно проходили службу, але таких, щоб ніхто нічого не вмів, – такого не було. Там були люди, які колись були офіцерами, були рядові, сержанти.

– А як вдалося визволитися з полону? Адже в полоні ви, Олеже, пробули 124 дні.

Олег: Ну давайте будемо чесними, що тут зіграло на руку два фактори, які дозволили мені вийти. Це підтримка самих українців, які виступили за те, що мене треба повернути. І друге – Президент дуже багато теж зробив. Тут особисто я повинен сказати спасибі всім: сім’ї, яка займалася, Президенту, який це здійснив, і населенню, яке тримало це все на пульсі. Воля Президента була присутня в цій справі. І без нього навряд чи там щось закінчилося.

– І все-таки, рік минув, як ви вийшли з полону, Ви обоє можете сказати, що ви цю ситуацію вже пережили і залишили в минулому?

Олег: Так. Ми рухаємося далі, не зациклюємося на старому.

СЕРГІЙ КУЗЬМІНИХ: ОФІЦІЙНА МОЯ ЗАРПЛАТА ЯК ПРЕЗИДЕНТА БЛАГОДІЙНОГО ФОНДУ – 395 ГРН

– Тепер щодо вашої благодійної діяльності. Як утворився "Фонд братів Кузьміних"? Хто, крім вас, двох братів, працює у цьому фонді? Наскільки я знаю, Ви укладаєте договори про співпрацю з різними міжнародними клініками, аби реабілітовувати бійців АТО.

Олег: Сергій розпочав практичну роботу фонду, а ідея виникла в мене ще на Савур-Могилі. Тому що коли я побачив, що було вбито декілька бійців, а я знав, що у них залишилися діти, коли я просто уявив картину: дружина вагітна, з маленькими дітьми. Словом, виникло бажання зробити щось для них, тому що хто їм допоможе.

А коли я вже перебував у полоні, Сергій почав активну роботу в інтернеті (створив Громадянську ініціативу "Комбат", аби допомогти звільненню з полону Олега та його побратимів, а коли Олег вийшов з полону брати Кузьміних оформили документи на створення фонду – 5.ua).

І ось з цих двох складових: мого бажання та його початку роботи в інтернеті щодо цих проблем і почалося створення цього фонду.

Сергій: Коли Олег потрапив у полон, а фонду ще не було, до нас дуже багато людей зверталося і дзвонило, щоб допомогти з Олегом. І ми сказали, що допоможемо всім сім’ям, які потрапили в полон разом з ним. І кожній родині допомогли тоді. Це була наша перша практика. А вже коли Олег був тут, на Україні, ми подумали і вирішили вже далі рухатися в руслі лікування. Він побачив дуже багато смертей, інвалідності потім і ми вирішили в цьому ракурсі в плані медицини намагатися допомагати максимально, чим можливо.

– А скільки людей працює у фонді крім вас? Я знаю, що у вас у Житомирі – головний офіс. Є ще у Львові та Києві.

Сергій: У Львові є. У Києві є тільки представник, але офісу немає. Це сімейна справа, я б сказав. Олена Кузьміних, моя дружина, теж у фонді працює. Загалом у нас не більше десяти осіб. Велика частина – це наша сім’я. Є ще волонтери, які допомагають.

– Кошти, я знаю, вам надають бізнесмени, а з депутатами ви не співпрацюєте?

Олег: Щодо депутатів. В одній зі справ ми зверталися до всіх депутатів у Верховній Раді.

Сергій: Тоді їх було 435. Кожному ми відіслали запит про допомогу з пакетом документів на кожного військового.

– 435 запитів?

Сергій: Так, все на пошту відіслали.

Олег: Ну ми ж працюємо. Все офіційно має бути, красиво.

Сергій: Один із депутатів нам перерахував 2 тис. грн, а другий – депутатка – 200 грн. При сумі, яка нам потрібна була на лікування – $65 тис.

Олег: Вони нам аргументували тим, що зарплату поки не видали.

Сергій: Так, там була відповідь: "У мене зарплата 17 числа і нічим вам не можу допомогти до 17 числа".

Олег: Потім – що зарплата маленька. Тому ми вже маємо досвід роботи з депутатами.

– То ви після того випадку вирішили, що краще співпрацювати з бізнесменами?

Сергій: Дивіться, сам фонд не співпрацює ні з одним із бізнесменів. У нас немає меценатів якихось конкретних з бізнесу, тим більше з політики. Ми фонд аполітичний і до жодної політичної сили ми не належимо.

Олег: Тобто якщо якась політична сила буде заявляти, що ми з ними працюємо, то ми ні з ким нічого спільно не робимо.

Сергій: Це свідомо брехуни. Чи співпрацюємо з бізнес-структурами? Ні. У нас немає жодного мецената, який з бізнесу щомісяця перераховував хоча б по 500 грн. Фонд підтримують прості українці. Чому ж я і кажу: поки українцям цей фонд буде потрібен, буде цікавий, він буде працювати. Якщо українці самі вирішать, що все, він їм більше не потрібен, він припинить своє існування, елементарно – не буде грошей.

– А скільки вже було витрачено коштів за час існування фонду?

Сергій: Юридично фонд став благодійною організацією у вересні 2015 року. І в той період ми отримали на лікування, а фонд бере участь в інших соціальних проектах, це і церкви, і юридична допомога, допомога колесами, ліками. Допомога навіть подарунками. Є багато речей, яких ми не афішуємо.

Чисто на лікування військових за 2015 рік ми витратили 4 млн грн. У цьому році станом на цю секунду сума – більше мільйона гривень. Але зараз у нас повинно поїхати три людини – два в Чехію, один в Ізраїль. Там ще треба 1,5 млн грн тільки на цих трьох людей.

І найголовніше, що ми співпрацюємо з військово-медичним департаментом, з Держслужбою ветеранів та учасників АТО, з Міністерством оборони. Тобто вони нам надсилають дуже багато звернень, щоб ми допомогли з тими чи іншими лікуванням певних людей.

Олег: Не те, що ми вважаємо когось за потрібне відправити, а держава каже, що в цьому питанні потрібна допомога.

Сергій: Ну дивіться, хлопець Федорчук Олег. Зараз ми хочемо його відправити до Ізраїлю. Що у нього? Однією ноги немає. Держава дала протез. Друга нога – роздроблена стопа. У нього фактично ситуація така: або відрізати другу ногу в Україні, поставити другий протез, або все життя мучитися від болю та імітувати, що у тебе є нога, на якій ти ходити не можеш, але вона у тебе є.

Ми думали спочатку лікувати його в Чехії, але чехи відмовилися від нього. Всім відомо, що в Ізраїлі вміють робити такі операції. В України такі операції не роблять. Рідко хто намагається, рідко хто за такі речі береться. Ізраїль погодився, виставив нам інвойс – $42 тис. Вони зроблять йому гомілковостопний суглоб: повністю зберуть його докупи і він зможе ходити. У нього дружина чекає дитину, перша дитина для нього. Ну теж треба будуть протези, якщо буде ходити. А з дитиною ж хочеться пробігтися – це життя. І от якщо хороший американський протез коштує $50 тис. То що краще? Відрізати ногу і поставити за $50 тис. протез або віддати клініці ці гроші і врятувати ногу? Тому ми і намагаємося йому ногу врятувати.

– А ви маєте зарплату, як очільники фонду? Чи гроші треба заробляти на якійсь основній роботі?

Сергій: Дивіться, у мене зарплата офіційна є. Офіційна зарплата моя, як президента фонду, якщо не помиляюся – 395 гривень. Вона через податкову і бухгалтерію офіційно йде. Тобто у нас є основна робота, основний заробіток, за який ми живемо. У Олега, зрозуміло, це армія, у нього зарплата військовослужбовця. Я керував кондитерським цехом до війни, печиво робили. Коли війна почалася – теж цим продовжував займатися. Десь з середині 2014-го змінив місце роботи, і тепер теж працюю менеджером тільки в іншому напрямку.

– Чим особливо пишаєтеся з того, що вже зробив ваш фонд? Певно, є випадки, коли без вашої допомоги людина просто не вижила б?

Олег: Не потрібно нам лестити і робити такими незамінними. Щоб ви розуміли, держава може обійтися без багатьох. У держави є ресурси насправді. Просто так ситуація складається сьогодні, що є програми, які держава фінансує, а є які не фінансує. І тут підключаємося ми. І не тому що до нас звертаються, бо без нас не можуть обійтися, а тому що ми приходимо і кажемо: "Давайте ми допоможемо, чим зможемо".

– Більшість людей в нашій країні щиро переймаються долею і здоров’ям бійців у зоні АТО. Чому, як ви думаєте, одні стають волонтерами, а інші – ні?

Олег: Не треба всіх людей під одну мірку рівняти і в чомусь звинувачувати. Чому ці допомагають, а ці не допомагають, одні роблять, а інші не роблять. Всі люди різні. Не у всіх є можливість і час. У нас теж багато людей, які не можуть дозволити собі купити новий одяг. Якщо у когось є можливість і час, і бажання, вони допомагають, а у когось бажання немає. Так що ось так всіх я б не рівняв.

– Мабуть, волонтерами стають ті, кого війна безпосередньо торкається?

Олег: Так. У нас же як, новини про війну хто дивиться? Родичі тих, хто перебуває на війні. На одному сайті я бачив новину, що були обстріли – 3 тис. переглядів. Це ті дивляться, у кого людина знаходиться там і потрібно подивитися, чи не по моїх родичах сьогодні. Або дивляться ті, хто живе там недалеко. Тобто цікавляться ті, кого це стосується. Якщо там переглядів було 20 тисяч, тоді це цікаво всім.

Тобто кого торкнеться, той і замислюється. Це як завжди було з інвалідами. У кого в родині був інвалід, той замислюється про ті ж сходинки, якими треба якось піднятися. У кого цього не було, той не замислюється. По-моєму, це нормально. Точніше, це не нормально, але так люди влаштовані, що вони замислюються тільки про те, що їх стосується.

ОЛЕГ КУЗЬМІНИХ: РІВЕНЬ ПІДГОТОВКИ АРМІЇ НА СЬОГОДНІ НАБАГАТО ВИЩИЙ, НІЖ 2 РОКИ ТОМУ

– За ці більш як 2 роки війни, держава краще почала забезпечувати бійців АТО порівняно з тим, як це було у 2014-му?

Олег: Однозначно краще. Держава – це не швидкий механізм. У будь-якому випадку, те, що вже зроблено, це більше, ніж було до того. Зараз вже і забезпечення військ краще і багато інших речей. І вже реформи пішли в ЗСУ.

– Це ви про зарплату?

Олег: Не тільки про зарплату. У нас в армії нові підходи до того, як вона має бути організована, які мають бути штати підрозділів. Реформа рухається і останній документ, який представлятимуть у Варшаві на саміті НАТО – новий оборонний бюлетень – це ж теж свіжі погляди і підходи до системи оборони. Це теж серйозно. Тобто сказати, що держава не ворушиться – це все брехня. Це, мені здається, говорять популісти, яким нічого сказати.

Насправді, ворушиться. Чому не так швидко? Це ж все гроші беруться з бюджету, а наш бюджет – він теж реальний.

Сергій: Візьміть армію, коли почалась війна, армії практично ж не було в Україні. І постачання армії практично не було. Перші місяці війни дійсно волонтери велику роль відіграли. Вони привозили воду, медикаменти, все хто що міг. А зараз це вже армія забезпечує.

Олег: Навіть про госпіталі можна сказати. У них вже налагоджена рівнева система лікування.

Сергій: Госпіталі діляться на три рівні, якщо я не помиляюся. Перша категорія – наприклад Київський, Харківський, Львівський – це великі госпіталі, де можна робити важкі операції. Далі, зокрема Житомирський, там деякі операції зробити не дає змогу обладнання. Є і госпіталі, які на лінії оборони знаходяться. Якщо когось поранено, їх одразу туди – первинну допомогу надають і потім перенаправляють.

Олег: Навіть військово-медичний департамент – він теж не стоїть на місці. Так що всі, хто кажуть, що нічого не робиться, ці люди або не володіють ситуацією, або просто займаються популізмом на кшталт: дайте мені владу, я зроблю все, як годиться.

– А є різниця в рівні підготовки армії за ці два роки?

Олег: Звичайно. Є різниця і в системі підготовки. Вона набагато вища. І сьогодні під час підготовки ВДВ (високомобільних десантних військ – 5.ua) я не бачив, щоб були якісь проблеми – нестача боєприпасів або обмеження кількості боєприпасів чи палива. Обмежує тільки час. А так обмежень взагалі немає – все працює, все ворушиться. Так що не вірте тим людям, які кажуть, що все так погано. Це все брехня. 

– Ми знаємо, що нині підняли зарплати військовим – і бійцям АТО, і в ЗСУ, Нацгвардії тощо. У Міноборони звітують про те, що зросла кількість контрактників. Як це сприймають самі військові та бійці АТО. Це дійсно можна назвати українським великим "кроком вперед"?

Олег: Так. Ну дивіться, на сьогодні кількість контрактників збільшується. Значить що? Значить влаштовує.

– А щодо квартир? Є надія у військових чи бійців АТО їх отримати?

Сергій: Я вважаю, що квартири потрібно давати найперше тим, хто поранений та інвалідом з війни прийшов. Я знаю кілька знайомих інвалідів, які дійсно отримали квартири. У цьому плані в державі правильно роблять, що в першу чергу дають інвалідам, які без рук, тобто фізично обмежені.

– Які не зможуть самі на неї заробити?

Сергій: В житті вони не зароблять на цю квартиру ніколи. Тут з руками і ногами не можна заробити, а так... В першу чергу держава повинно їм дати квартиру і забезпечити.

– У зону АТО багато бійців пішли добровольцями на патріотичній хвилі. Нині якось змінилися настрої серед бійців? Є певне розчарування? Чи навпаки – жодних сумнівів, що всі жертви недаремні?

Сергій: Мені здається, що тут знову ж таки індивідуально.

Олег: Я бачив людей, які говорять: "А кому це було потрібно?". А дехто каже, що це все було не дарма. По-різному всі говорять.

Сергій: Це навіть як у справах фонду зустрічаємося з людьми, хтось каже: "У мене все буде супер, навіть нехай я без ніг" – і у цих людей стає все добре. А хто опускає голову і каже "все" – дуже важко допомогти такій людині. Людина повинна вірити. Хто замкнувся в собі, тому важко допомогти.

Олег: Я вам ще скажу, що не тільки у бійців, а й взагалі у всіх людей у нас в країні ставлення до війни змінюється через наші скандали в політиці. Тому що бійці – це такі ж люди, як всі інші. Навіть у вас ця думка змінюється, коли дивишся на наших товаришів-корупціонерів і коли бачиш інформацію про якусь величезну кількість контрабанди, торгівлі. А люди як влаштовані? Якщо тільки робити гроші на війні, а хтось гине, то людина починає думати: "Ну ось ви самі там і воюйте, хто робить гроші". Тобто у нас ці корупціонери, вони вбивають в цій країні все просто. Вбивають патріотизм, бажання будувати країну, вони викликають такі фрази як "в цій країні ніколи нічого не зміниться". А що вбиває корупціонерів? Коли є свобода слова, яка змушує наших політиків робити правильні закони. Поки свобода слова буде, у нас є шанс побудувати реальну країну. Бо коли дії всіх висвітлюються і коли люди просто можуть подивитися, оцінити ситуацію і проаналізувати, то в суспільстві виникає якесь бажання рухатися вперед. Наприклад, бурштин. Якби ця проблема не була висвітлена в пресі, були б якісь дії? Ні. А свобода слова, вона змінює все. Вона змушує політиків робити правильні закони. А тільки-но прийнято правильний закон, вже падає корупція. Тобто поки свобода слова існує, у нас буде надія.

ОЛЕГ КУЗЬМІНИХ: ЛЮДИ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ ДОНБАСУ ПРЕКРАСНО ЗНАЮТЬ, ЩО В РОСІЇ ЇМ НЕ ДАДУТЬ ЖИТИ ТАК, ЯК ВОНИ ЖИВУТЬ В "ДНР"

– Спілкуючись із людьми, які живуть на окупованих територіях, як вважаєте, коли Донбас знову стане повноцінною частиною України, ті люди, які там тепер проросійськи налаштовані, приймуть цей факт? Пам’ятаю,в інтерв’ю "5 каналу" ви, Олеже, казали, що люди на окупованих територіях Донбасу все одно знають, що рано чи пізно там буде Україна.

Олег: Я б вам так не сказав. Ті, хто там займає хоч якісь посадові пости і хто трохи вище стоїть, ніж ті, хто миє вулиці, то ті – так, вони усвідомлюють, що ситуація йде в бік України.

Взагалі ж ситуація там досить складна. Є електорат, який до цих пір живе мареннями, як і в Криму. Це люди Радянського Союзу, я маю на увазі старше покоління. Вони думають: "Ми будуємо, ми повернемося в Радянський Союз". Якщо ми відсунемо в сторону тих, хто живе в нереальності, то ті люди в "ДНР", які живуть реальністю, вони розуміють, що Україна буде на Донбасі, тільки вони зараз намагаються через Російську Федерацію, через звернення, через прохання отримати особливий статус. Тому що вони прекрасно розуміють, що якщо на території Донбасу буде унітарна система, як в будь-якій іншій частині України, то їх там нічого доброго не чекає і їм доведеться йти. У Росії вони теж знають, що нічого хорошого їх не чекає. В тому-то й справа. Вони прекрасно знають, що в Росії їм не дадуть жити так, як вони живуть в "ДНР". Там їм і слова вставити не можна буде. Тому що якщо всю історію цю розповісти, то вони – поза законом. Тобто в Росії ти отримуєш статус людини, яка брала участь в незаконних діях держави.

– Я думала, до них більш лояльне ставлення в РФ.

Олег: Давайте подумаємо, ось ви живете на території "ДНР", ви берете участь в незаконних діях Російської Федерації. Навіть якщо ми це не будемо афішувати, а ви приїжджаєте в Росію, то скажіть, як РФ буде у себе на території терпіти людину, яка знає про її незаконні дії на території Донбасу? Довго там будуть дивитися, як ви висловлюєте свою думку? А ці люди вони дуже помітні, вони не можуть сидіти і щоб у них ніхто ні про що не запитував. Тобто в Росії їх теж нічого доброго не чекає.

А на території "ДНР" залишитися, їм тільки потрібен особливий статус. Їх би це влаштувало, тому що Україна їх теж не влаштує.

Виходить що? Росія нам намагається всунути Донбас з особливим статусом, з офіційною амністією всіх. Ось якщо вони всунуть, сепаратисти будуть жити і просувати далі інтереси РФ, ось такий у них зараз сценарій. Я думаю, що так, як хоче РФ не буде: на це навряд чи піде наше керівництво і народ України, на це ніхто не піде, я так думаю. Тому що стільки людей загинули. За що? За те, щоб вони там далі "рулили"? Це неправильно.

– А як ви ставитесь до того, що Донбас із, в тому числі колишніми бойовиками, буде повноцінною частиною України? Чи зможемо знову об’єднати нашу країну в усіх значеннях?

Олег: Губернатор Тука чітко про це сказав. Якщо ще їх 5 років не чіпати, то ми їх не зможемо реінтегрувати в країну. Ось це він правильно сказав. Потім, якщо ми їх почнемо реінтегрувати, то які б там люди не були, якщо наш рівень свободи слова, фінансовий рівень буде у нас гідний, ці люди самі захочуть реінтегруватися. Подивіться на Європу. У нас же люди хочуть туди їздити, хтось хоче знайти там роботу, тобто хочуть самі туди реінтегруватися. Тут ніхто не жене, там не зустрічають, але люди самі хочуть туди, тому що там є якась можливість кар’єрного зростання.

На Донбасі те саме, як би вони себе не позиціонували, коли ми їх почнемо потихенько поглинати, то там же теж є батьки – мама, тато, – вони теж хочуть, щоб дитина кимось стала, а не сиділа серед "ДНР" та наркоманів. Вчитися відправлять в Україну і так далі. Нікуди вони не подінуться. Тільки цим потрібно займатися серйозно на рівні держави. З міністерством по АТО та з професійним підходом. Я думаю, все можливо.

Як теж заявив Тука, у нас вже є програма, за якою це все буде здійснюватися. А цьому губернатору я вірю. Тому що я його знаю ще як волонтера і його син служив в 90-му батальйоні. Так що я йому вірю. І якщо він говорить, що у нас є програма і ми рухаємося в правильному напрямку, значить у нас все правильно робиться.

– А за Вашими відчуттями, скільки людей на окупованих територіях Донбасу проукраїнськи налаштовані, а скільки навпаки?

Олег: Я думаю, що ця цифра умовна. І справа не в підрахунку. Давайте візьмемо РФ. Там всі, кого не запитай, вважають, що Російська Федерація – єдина правильна країна в світі. А якщо ви в РФ зробите свободу слова, то через рік там думка зміниться у людей. Так і тут. Сьогодні, припустимо, люди так думають, бо їм так доносять інформацію.

Сергій: Люди на Донбасі теж дивляться російське телебачення. Пропаганда у них там дуже добре працює за Росію, за "ДНР".

Олег: Коли їм буде інформація доводитися об’єктивно і вони будуть самі дивитися і вибирати, то і їхня думка буде змінюватися.

Та ви й по собі подивіться. Ось ви сьогодні дивитеся на якусь річ так. І тут ваші колеги вам дають додаткову інформацію про щось. І у вас протягом 5 хвилин просто може змінитися думка.

ОЛЕГ КУЗЬМІНИХ: ТАК САМО МОЖНА ПОСАДИТИ І ВИПУСКНИЙ 11 КЛАС У ВИШИВАНКАХ У ВЕРХОВНУ РАДУ – ВОНИ ТОЧНО КРАСТИ НЕ БУДУТЬ

– Рано чи пізно війна закінчиться. Чим збираєтесь займатися тоді?

Сергій: Чим і займаємося. Олег – кадровий офіцер, йому служити ще. Я так само буду продовжувати працювати, як і до війни, як нині працюю і далі буду працювати. Хоча ким буду працювати через місяць я Вам точно не можу сказати.

Олег: Якщо все закінчиться і потреби не буде у фонді, то я скажу: "І слава Богу". І далі будемо займатися своїми кар’єрними справами, як і раніше. Тобто фонд це не щось таке, за що потрібно триматися руками і ногами. Є можливість – допомагаємо. Люди вірять – допомагаємо, робимо. Прийде час, що все на себе взяла держава, ну і слава Богу. Згорнули і більше з’явиться можливостей працювати за своїми кар’єрами.

Сергій: Більше можна буде пограти з дітьми.

Олег: Бо якщо хтось думає, що це робота не дуже нервова... По-перше, це не робота, а суспільне навантаження, яке взяли на себе, і це нервово, тому що є маса людей, які намагаються обдурити інших, державу, багато зустрічається непорядних, зустрічаються ті, хто за допомогою нас намагається щось зробити для себе. І доводиться їм пояснювати, що це неправильно. Це теж нерви.

Сергій: Чи просто витрачаємо час, якого небагато.

Олег: Та й найбільші нерви – зараз відправка йде трьох бійців. Є строки. Десь не вистачає грошей, нам довіряють клініки за кордоном під наше чесно слово, що ми потім суму перерахуємо. А це велике діло.

Сергій: Всі ризики ми, виходить, беремо на себе та на наші сім’ї, тому що зараз в Ізраїль ми відправляємо без грошей. У нас і близько потрібної суми немає. Але ми його відправимо все одно. А це ризик, бо люди добре, якщо відгукнуться, а раптом ні?

Олег: Так, ось ми з Вами поговорили, всі молодці, ось тільки ми пішли і винні ізраїльській клініці $42 тис.

– Чи збираєтесь ви з часом іти у політику?

Олег: Ні-ні.

– Як взагалі ставитись до тенденції, коли бійці АТО і волонтери стають депутатами?

Сергій: Якось Олег сказав, що військові повинні бути військовими, а для політики треба вчитися. У Міністерство оборони – так, може там такі фахівці і потрібні.

Олег: Давайте говорити відверто. Всі нормальне люди хочуть бачити людину-спеціаліста, коли політик може проаналізувати, як через два роки діятиме цей закон. Там треба бути людиною, яка дивиться і вже схеми малює.

А ось сидить у нас патріот у Верховній Раді. Прекрасно, патріот, але давайте проаналізуємо якийсь закон – ні. Що ви думаєте щодо мажоритарних, щодо списків, чим це закінчиться – ні. То вибачте мене, чого там сидіти? У кожній справі повинні бути спеціалісти, інакше ми так і накермуємо. Так само можна посадити і випускний 11 клас у вишиванках у Верховну Раду. Вони точно красти не будуть. Вони не знають як, вони не знають жодної схеми. Ми посадимо 400 випускників у вишиванках, але що ми отримаємо натомість?

Якщо ж хтось думає, що нам потрібен проект для піару, для політичної діяльності, то ні. Ми б тоді казали, що цей фонд буде набирати обертів, буде великим. Але в політиці нам робити точно нічого.

– Один відомий воєнний журналіст якось сказав, що коли людина хоч раз доторкнулася до війни, їй хочеться ще раз і ще раз до неї повертатися, що війна "затягує". Чи так це? Якщо так, то в чому причина?

Сергій: Ми недавно лікували воєнного журналіста. Він не хоче повертатися назад. І там картини не дуже у нього з руками та ногами – молодий хлопець. Він, думаю, ще півжиття буде мучитися. У нього, думаю, ні найменшого бажання їхати туди нема. Уже держава повинна йому віддати, а не він. Він уже віддав.

Олег: Знаєте, все індивідуально. Тому що є люди, у яких парашут не розкрився, а їм треба ще раз стрибнути. Комусь не вистачає адреналіну, комусь вистачає. Є маса людей, які хочуть назад повернуться, є маса людей, які не хочуть повертатися. Тут, мабуть, 50 на 50.

Сергій: Так скільки ж повертаються. Відслужили третю хвилю мобілізації, четверту, у Олега навіть в батальйоні були. Повертаються люди.

Олег: У військових це питання не стоїть особливо, тому що ось вони вийшли з зони АТО, провели "відновлення боєздатності" і пішли далі в зону. Там питання не стоїть хочу, не хочу. Це справа наказу.

– Олеже, вас влаштовує ваша теперішня робота? Ви ж не збираєтесь повернутися на фронт?

Олег: У мене є бажання зробити щось більше, ніж я сьогодні можу зробити. І мені глибоко байдуже, на якій території я зможу це зробити. Будемо все одно рухатися вперед. Детальніше поки розказувати не буду.

– Ви, як люди, які були у війні, як вважаєте, що розуміють всі, хто війну бачив, порівняно з тими, хто про події на сході України дізнаються зі ЗМІ. Що ви особисто для себе зрозуміли? Якось змінилось уявлення про те, що є важливим, а що другорядним в житті?

Сергій: Чи змінилося – звичайно ж змінилося.

Олег: Звичайно все змінюється, але воно настільки все банально, що тут навіть сказати нічого. Тут справа не в військових, а в психології нормальної людини. Людина, якій скажіть, що вона хвора на рак, а через місяць, що її аналізи були помилковими, то вона радітиме й тому, що сьогодні просто на лавці сидить. Людина, коли хвора, її не тішить ні килим персидський, нічого. А потім, коли добре, у неї інтерес з’являється навіть до того, якого кольору машина буде. Людина знову живе. Тому я б не говорив, що це стосується тільки військових. Просто там вони бачать те, що не всі у цивільному житті.

Сергій: Просто там люди більше бачать смерть – і цінності в житті, саме там, дещо інші.

Олег: Приклад наведу. Зараз це виглядає як жарт, але тоді я серйозно відповів. 2014 рік, війна, я з дружиною по телефону розмовляю. І вона каже, що хоче ремонт зробити. А я серйозно так говорю, а навіщо тобі той ремонт? Один постріл танка – і хати нема. Просто настільки ми були в тому русі, що поняття якихось побутових речей було ні до чого нам. Зараз я і сам думаю про ремонт.

Зрозумійте правильно, багато речей переосмислюються. І в двох словах це не поясниш. Коли був в полоні, попросив книжки. Навіть коли читаю щось таке біблійне, то зараз не відчуваю так, як відчував, коли там в полоні читав. Тому що все на вістрі було. І коли тобі говорить "ДНРівець", що в тій ситуації, в якій ти опинився і вийшов живим, мовляв, повір, це не без допомоги вищих сил, тому що там був такий вогонь, що вийти неможливо було. І ще каже тобі: "Значить на тебе в нього є плани". І коли читаєш Біблію, дивишся, як все сталося, то так, починаєш якось більше думати, що віра вона все-таки не на порожньому місці заснована.

Сергій: Розумієте, я вважаю, що це або в людині є, або немає. Війна, не війна. В Україні просто з’явився такий привід – війна. А людина, якщо хотіла допомагати іншим людям, вона й допомагає, а якщо люди відрікалися від армії, від України, вони і зараз відрікаються, бачачи, що люди гинуть і стають інвалідами. І через 2 роки війни в Україні, хто не допомагав українській армії, він уже навряд чи буде допомагати армії і взагалі країні. Ви знаєте, у мене воно було – от зараз і допомагаємо.

Людмила Горпинич, 5.ua


Теги статьи: Кузьминых Олег

Дата и время 31 мая 2016 г., 09:25     Просмотры Просмотров: 1326
Комментарии Комментарии: 0

Похожие статьи

Лучшим вариантом для Украины был бы факт задержания террористов и публичного суда над ними
Украинская сторона не убивала Гиви - киборг Кузьминых
«Тварь не заслуживает сочувствия»: киборг побывавший в плену у боевика «Гиви»

"Гиви как киноактер рисовался на камеры"
Скрывались под маской патриотов: Кузьминых призвал бойкотировать телеканал "Интер"
Киборг Кузьминых просит помочь бойцам АТО

"КІБОРГ" ОЛЕГ КУЗЬМІНИХ: НА ТІЙ СТОРОНІ ЛІНІЇ ФРОНТУ ВСІ ЧУДОВО РОЗУМІЮТЬ, ЩО ЦЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ І ТАМ БУДЕ УКРАЇНА
Полковник Кузьминых: «Война еще не окончена»
"В плену я встречал многих сепаратистов, которые поняли, что это не их война", - "кіборг" Кузьміних

Комбат Кузьміних розповів, чого від нього вимагав терорист Захарченко
Мама комбата Кузьминых: мы передавали деньги, чтобы Олежку меньше били
КОМБАТ КУЗЬМІНИХ РОЗПОВІВ, НА ЧОМУ ТРИМАЄТЬСЯ АРМІЯ БОЙОВИКІВ

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Что нужно сделать с Саакашвили?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.053099