АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 0°C
Харьков: 6°C
Днепр: 7°C
Одесса: 6°C
Чернигов: 0°C
Сумы: 4°C
Львов: 2°C
Ужгород: 3°C
Луцк: 1°C
Ровно: 1°C

«На війні було зрозуміло, де ворог». Генерал Мікац про «Десну», ініціативи Савченко і «сумнівних журналістів»

«На війні було зрозуміло, де ворог». Генерал Мікац про «Десну», ініціативи Савченко і «сумнівних журналістів»
«На війні було зрозуміло, де ворог». Генерал Мікац про «Десну», ініціативи Савченко і «сумнівних журналістів»

Рік з невеликим тому 169-й навчальний центр ЗСУ «Десна» отримав нового командира – колишнього комбрига 93-й бригади Олега Мікаца.

Чи вдалося бойовому генералові, який пройшов найгарячіші точки цієї війни, продовжити перемагати вже в тилу? Що змінилося за цей рік в «Десні» і над чим ще доведеться попрацювати? Про це, ну і, звичайно ж, про війну, майбутню перемогу і про те, як «диванні стратеги» шкодять реальним захисникам України генерал Мікац розповів в інтерв’ю «Обозревателю»

Олег, ви вже більше року очолюєте навчальний центр «Десна». Що вважаєте своїм найбільшим досягненням за цей час?

Напевно, те, що на сьогоднішній день «Десну» дійсно можна назвати навчальним центром, який готує кваліфікованих фахівців. Створені всі умови і для проживання військовослужбовців, і для їх навчання. Як на мене, це головне. Тому що в останні роки перед війною велося цілеспрямоване знищення «Десни». Кошти не виділялися. Все поступово занепадало.

Зараз, завдяки підтримці Президента України – Верховного Головнокомандувача, начальника Генерального штабу, міністра оборони – йде стабільне, гарантоване фінансування. Ми цікаві як покупці, тому фірми йдуть нам назустріч.

І, повторюся, сьогодні навчальний центр вже в змозі виконувати покладені на нього завдання. Для цього є всі умови. Аж до того, що при необхідності змінюється бойова підготовка. Ми вносимо пропозиції, готуємо зміни – вже з урахуванням досвіду застосування військ в зоні проведення АТО та розуміння, як повинні готуватися бійці.

Ми створюємо мобілізаційні резерви за рахунок військовослужбовців, які приходять сюди, до нас. У нашому навчальному центрі проходять навчання також і військовослужбовці за контрактом. Звідси після навчання вони відбувають у військові частини. 100% контрактників ЗСУ проходять через навчальний центр. Як і солдати-строковики, які призивалися в минулому році.

Ми продовжуємо покращувати умови для особового складу. Закінчуємо ремонт їдальні, яка буде зроблена за принципом «шведської лінії». Уже й устаткування закупили. У іншій їдальні ремонт вже закінчено. Дахи перекриваємо, техніку ремонтуємо… Робота йде.

Коли ви тільки прийшли в «Десну» – чи уявляли собі масштаби існуючих в центрі проблем?

Представляв. Я до цього був тут заступником командира дивізії. Тут завжди головною проблемою було те, що люди не хочуть працювати. Навіть не так – у них не було такої можливості. Чи багато можна зробити, якщо зовсім немає грошей? Якщо у тебе немає за що купити шифер, або асфальт, або цемент – з трави ж не зробиш нічого!

Десна

А передостанній міністр оборони (часів Януковича) проводив політику зі знищення ЗСУ в цілому і навчального центру зокрема. В кінці 2013 року взагалі стояло питання про припинення існування навчального центру «Десна». Він переформовувся в лінійну бригаду. А ось підрозділу, який готував би для ЗСУ кваліфікованих військовослужбовців, більше б не було. У той час звучали тези: «ЗСУ не потрібна така кількість особового складу», «Нам потрібні невеликі, добре оснащені збройні сили». Але досвід АТО показав хибність такої позиції. Одна справа, коли на блокпосту або на взводному, ротному опорному пункті знаходяться 5-10 чоловік і зовсім інша – коли їх там 50-100.

У нас в «Десні» є люди, потенціал. Є з чим працювати. Фахівці, викладачі теж є. Приїжджають партнери з інших держав – нас вчать і самі вчаться. Тому що їм цікавий наш досвід. Адже практично відсотків 90 постійного особового складу «Десни» пройшли через АТО. Вони абсолютно точно знають, що там необхідно. Виходячи з цього і готуємо людей.

Тобто досвід більш ніж дворічної війни вніс корективи в навчальні програми, в підготовку військових? Можете навести приклади таких змін?

Їх дуже багато. І всі вони – практичної спрямованості.

Наприклад, раніше при підготовці снайперів кожен з них відстрілював від 80 до 100 патронів. Відстріляв – і вважалося, що він вже готовий, кваліфікований. Досвід війни показав, що цей снайпер не зможе працювати. Він не знає, як працювати, як маскуватися, як пересуватися. А значить – не може виконати завдання. Ні приладів необхідних не було, нічого.

А Росія весь цей час нарощувала досвід. Вони ж постійно воювали – у Придністров’ї, у Чечні, в Абхазії. Практично безперервна війна. Тому вони рухалися вперед. А ми – зупинилися…

Зараз розвиток відновився. У нас вже є нові приціли. Закуповується нова зброя.

У нас пройшли перші в історії українського війська змагання команд снайперів, в яких брали участь 10 команд від різних видів і родів військ Збройних Сил України та 2 команди від Нацгвардії

Змагання тривали три дні. Снайпери змагалися в точності стрільби на різні відстані, працювали в команді, демонстрували свої вміння по взаємодії один з одним, з ведення прицільного вогню під психологічним та фізичним навантаженням – в умовах, максимально наближених до бойових. В останній день учасники подолали багатокілометровий марш, виконали завдання по орієнтуванню на місцевості, оперативному виходу на позицію, розміщення, ураження конкретної мети в певний час і відходу з позицій.

Так ось, в рамках цих змагань проходив показ зброї. Приїхали представники досить серйозних фірм. І ту зброю, яку вони показували, бачили і заступник начальника ГШ України, і начальник озброєння, і представники всіх видів силових структур. Всі ці люди приїжджали, щоб подивитися на зброю вітчизняного виробництва. А снайпери, що брали участь в змаганнях, могли цю зброю тут же перевірити і вирішити, що з представленого краще, що гірше.

І знаєте, що я вам скажу? Наш «Зброяр» український робить нехай і не таку брендовану, але досить хорошу зброю. Якщо проводити паралель між продукцією «Зброяра» і, скажімо, «Барретом» – «Зброяр» в своєму класі несуттєво йому поступається. А якщо ще взяти на озброєння цю зброю, щоб люди з нею не тільки воювали, а й вчилися – повірте, результати будуть вражаючі. При цьому ціна відрізняється в рази. Грубо кажучи, якщо зброя, яку продає «Зброяр», коштує тисячу доларів, то «Баррет», який ми зараз купуємо – 15-20 тисяч доларів і вище – в залежності від калібру. Так що ми в змозі виробляти зброю.

Поки залишається проблема з боєприпасами. Але і вона вирішується. Причому, рішення цієї проблеми не розтягується на місяці або роки. Сьогодні подаються пропозиції, ставляться конкретні завдання – думаю, найближчим часом будуть прийняті якісь заходи. Так що я впевнений: виробництво боєприпасів теж почне розвиватися.

Яка найбільша проблема зараз стоїть перед вами, як перед командиром навчального центру?

Хотілося б більше нової техніки. Я розумію, що техніка, яка зараз випускається, закуповується, перш за все йде на забезпечення підрозділів, що знаходяться в зоні АТО. Нас забезпечують в другу, в третю чергу. Тому що завдання різні стоять. Проте, хотілося б більше нової техніки.

Крім того, у нас є певні труднощі з залученням офіцерів. Зараз грошове забезпечення військовослужбовців (в тому числі, і військовослужбовців за контрактом) збільшилася. Але приходить, скажімо, до нас інструктор, який готовий працювати за ці гроші – і перше, що говорить: дайте мені житло. А ми сьогодні не маємо можливості забезпечити його житлом. Якщо людина не одружена – ще можна щось придумати. Але рано чи пізно він захоче створити сім’ю. І поставить цілком резонне питання: куди мені привести дружину? Нікуди? Тоді буду звільнятися.

Потрібні гроші від держави на будівництво житла. А це вже зовсім інший рівень витрат. Поки ж на те, щоб залучити в центр людей, йде дуже багато часу і сил.

Проблему можна було б вирішити так, як вона вирішувалася раніше – за допомогою відселення. 860 сімей, які зараз проживають у «Десні» і давно вже втратили зв’язок з армією. Але вони до сих пір тут живуть. Відселення не проводиться. Та й проводити його – це функція вже не міністерства оборони, а держави. Якщо це буде зроблено – звільняться 860 квартир. А значить, 860 інструкторів, офіцерів можна буде залучити в наш центр – і вони зможуть спокійно тут жити і працювати.

Багато пенсіонерів, які «утримують» в «Десні» житло (можливо, на законних підставах), давно купили собі дачку або побудували будиночок в селі і живуть там, а службову квартиру здають в піднайом. А у нас житлова проблема стоїть надзвичайно гостро.

Якщо вже ми говоримо про проблеми – є труднощі з навчанням особового складу. Приходять військовослужбовці служби за контрактом. Дуже багато серед них – мотивовані. Але є і такі, які приходять «відбути». Побачив він, яке грошове забезпечення пропонується сьогодні контрактникам – і думає собі: а піду-но і я. Приходить – а тут треба ще й поставлені завдання виконувати. Але з’ясовується, що він не хоче цього робити. І ми змушені починати процедуру звільнення такого контрактника.

Біда в тому, що ця процедура вимагає часу. І що держава вже витратилася на форму для такого військовослужбовця, на його харчування, на його підготовку… Гроші вже витрачені, а він, виявляється, не хоче…

І зарплату йому продовжують виплачувати аж до завершення процедури звільнення?

Так. Хоча ми не довго тягнемо. Протягом місяця звільняємо тих, хто нас не влаштовує. До того ж, якщо людину звільняють за службовою невідповідністю або за невиконання умов контракту, йому не виплачуються премії і утримуються гроші за форму.

Багато таких «невідповідних»?

Ні. Але в кожному циклі – один, два або три обов’язково знайдуться.

Чи не шкодуєте про те, що повернулися в «Десну»? Де вам було простіше – на війні або тут, в навчальному центрі?

Знаєте, а й справді простіше було там. Там було зрозуміло, де ворог, в який бік стріляти. А тут… Тут тобі в обличчя посміхаються, а за спиною ніж тримають

Тут зіткнувся з тим, що за допомогою інтернету, мас-медіа проти неугодної людини формують негативне інформаційне поле.

Приклад. Є фірма, яка привозить продукти в навчальний центр і годує нас. Спочатку було як? Люди сюди приходили на якесь мінімальне грошове забезпечення, тому що у них десь в підсвідомості закладено: інше я собі вкраду. Що вони і робили: крали. Приходить якась кухарка в їдальню, працює добу, двоє відпочиває, отримує свої 1,5 тисячі – і краде. Ми почали з цим боротися. Почали звільняти цих людей. Вгадайте, що сталося?

Що?

Почали розганяти чутки, що це командир щось з цього має. І понеслося…

Така ж історія сталася з квартирами. Звільняється парочка квартир – і я, як командир частини, повинен їх розподілити. Бувало, що мене починали переконувати: квартиру повинен отримати он той полковник, а не якийсь старший лейтенант. Хвилиночку! Я абсолютно точно знаю, що у цього полковника є квартира. Він з дружиною живе в квартирі батьків, які давно переїхали в село. Але тепер він хоче отримати ще й особисту квартиру. І йому плювати, що цей старший лейтенант, командир роти, який з ранку до ночі з підрозділом знаходиться на полігоні, змушений буде знімати житло. Справедливо це? Я впевнений, що ні. Я розумію, що і полковнику теж належить службове житло. Але якщо мене заганяють в такі жорсткі рамки – я віддам ту квартиру людині, яка реально служить. Просто щоб у нього не пропало бажання служити. Щоб він бачив, що держава про нього піклується.

І коли я про це говорю – відразу ж починаються крики: ага, не дав полковникові, дав лейтенантові – напевно, родичі хабар дали…

Таке спочатку було часто-густо.

А зараз?

А зараз люди подивилися раз, другий, третій, комісії житлові засідають регулярно… Я розподіляю квартири на військову частину, а кому вони дістануться, думає командир. Йому вирішувати, чи дати житло контрактникові, який йому необхідний, або неробі-полковнику, що сидить на посаді і не бажає нічого робити.

Ось на таких моментах і народжуються інформаційні бурі – по суті, в склянці води.

Чи немає у вас підстав припускати, що подібні інформаційні атаки виходять від куди більш високопоставлених ваших недоброзичливців? Що хтось просто хоче вас «посунути»?

Це років 5-10 тому межею мрій було зайняти генеральську посаду, кататися на машинах, носити брюки з лампасами – і на цьому все генеральство закінчувалося. Зараз зовсім інша ситуація. Чим вище просувається людина по службових сходах, тим більше відповідальності, роботи і тим менше вільного часу. По іншому ніяк. Тому не думаю, що зараз маса бажаючих прийти і зайняти цю посаду. Тому що тут треба працювати.

Точно так же в мирний час стати командиром бригади або полку – це вважалося круто. А сьогодні вже всі розуміють: на цих посадах потрібно орати, орати й орати. Закритися десь в бункері і відсидітися до кінця війни не вийде. Та й не дадуть.

Зараз кадрові рішення приймаються дуже швидко. Приїхали до тебе, подивилися, чи здатний ти керувати підрозділом і виконувати всі поставлені завдання. Ні? Тоді, шановний, звільняй посаду і на твоє місце прийде той, хто зможе це зробити.

Я от дивлюся по ширланівскій їдальні (полігон «Широкий Лан» – прим. авт.). Міністр оборони поставив завдання, терміни, забезпечив грошима… Виконуйте! Так ні ж – все сиділи, чогось чекали. Думали, міністр так ляпнув, скоро попустить його. Але не попустило. Міністр приїжджає і питає: хто відповідальний за об’єкт? Чому не зробили? Не можете? Ідіть тоді в сільське господарство! А тут треба завдання виконувати!

Розумієте, робітник на заводі – працює. А ми – служимо.

А в чому різниця?

Робочий постояв біля верстата, зробив 10 деталей – за ці десять йому і заплатили. Те, що робимо ми, в руках не потримаєш. Але завдання повинні виконуватися в найкоротші терміни. І саме так, як вони були поставлені. Або ти виконуєш і отримуєш гроші – або не виконуєш. Як в тому анекдоті, знаєте? «Папа, а за що ти отримуєш гроші?» – «За звання, за посаду, за вислугу років». «А я думав, за роботу» – «Ні, синку. За роботу я отримую догани».

Ви так і не сказали, чи не жалкуєте про те, що прийшли сюди?

Не жалкую! Спочатку було дуже важко. Мучило щось – не докори сумління, але близько того. Я адже приїхав сюди, а моя бригада залишилася там, на Донбасі. Вона ще рік перебувала в районі донецького аеропорту.

І ось я приїхав – і туга така… Все думав: вони там всі воюють, а я тут сиджу…

Бувало, накочувало щось на кшталт «істерики». Ви коли до нас піднімалися, бачили – доріжки всюди? Бувало, йдеш по цій доріжці, а вона м’яка така. Ідеш – тихенько, ніхто не стріляє, бруд не налипає тобі на берці, як на сході після найменшого дощу… Був панічний страх, що все це в мене заберуть. Що нічого цього не буде. Але нічого – звикся з часом…

З іншого боку, я знаю, що потрібно там. Яким повинен бути командир танка – що він повинен знати, що вміти. Яким повинен бути механік-водій. Тому трошки нервую, коли якийсь механік мені заявляє: так я це знаю давно!

Шановний! Це ти тут знаєш, коли стресу немає. Але чи будеш ти це знати під час бою?

Тому ми на всіх заняттях застосовуємо звуки бою, вибухи, дим, вогонь – щоб у людини вироблялася психологічна стійкість. Воно ж як буває? Начебто і гвинтівка у нього хороша, і артилерія є. А трохи хтось десь з’явився – починається паніка. На початку війни таке траплялося часто-густо.

Але нічого, поступово навчилися воювати – спокійно.

Спочатку, бувало, сепаратисти десь тільки піднімаються, тільки починають рухатися – а наші вже починають з усіх видів зброї стріляти. Всім, чим можна, їх обвалювати. І поки вони підійдуть на дальність ефективного вогню – у нас вже боєприпаси закінчилися. Та ви й самі, напевно, бачили відео перших місяців війни, коли боєць просто з окопу руки з автоматом піднімав і починав стріляти наосліп.

Я дивлюся зведення. Знаю, що відбувається зараз. Ми зачаїлися. Сепари йдуть на нас. Зліва-справа починаємо працювати. Вийшли вони на дистанцію ефективного вогню, раз – і поклали їх. Усе. Більше не ходять.

На початку війни в такій ситуації відразу б почали палити з усього, що тільки можна, викрили б усі місця, де знаходяться наші вогневі засоби, витратили б купу боєприпасів. Але ефект від цього був би нульовий.

Повернуся до наболілого. Буває, приходить військовослужбовець на службу за контрактом і каже: так, хочу служити, хочу отримувати ці гроші – але служити буду тільки на базі. На війну не поїду – там вбити можуть… Так постривай, рідний, а Васю або Петю там вбити не можуть? Можуть. А ти хочеш отримувати таку ж зарплату, як і Вася й Петя, але бути весь час на базі, приходити вчасно додому, бачити свою дружину і дітей кожен день, відзначати свята, ходити в гості, смажити шашлики – а в окопах живуть, воюють і життям своїм ризикують нехай інші?

Або ще гірше. Приходить людина контракт підписувати – а від нього перегаром за версту несе. Чого ти сюди прийшов? Ти ж не прийшов би з перегаром на роботу влаштовуватися? Чому ж ти в армію дозволяєш собі п’яним заявитися? Нам такі не потрібні. Нехай краще ми не доберемо 5-10 чоловік – зате ті, хто прийде, будуть нормальними.

Навіщо готувати напівфабрикат? Навіщо витрачати час і гроші на людину, з першого дня порушує військову дисципліну?

Є зовнішні ознаки військової дисципліни. Наприклад, виконання військового вітання, дотримання форми одягу. Багато хто запитує: навіщо це треба взагалі? На війні ж ніхто не буде військове вітання виконувати?

Але так ми привчаємо людей до дисципліни. Все починається з подібних дрібниць. А там, на війні, людина вже буде виконувати все, що потрібно. Так, це навряд чи буде виконання військового вітання, але це – та сама дисципліна.

Свого часу ми відмовилися, наприклад, від стройової підготовки. Я завжди був проти такого рішення. Тому що стройова підготовка – це найперший етап злагодження підрозділу, управління підрозділом.

Ви знаєте, як готують нашу армію. Ви бачили, з ким доводиться воювати там, на Донбасі. Наскільки можна порівняти наш і їхній рівень підготовки, забезпечення? Що у них є такого, чого немає у нас?

Мені здається, вони куди швидше реагують на найменші зміни ситуації. Як тільки ми почали застосовувати «Гради» – вони, не соромлячись, зупинили завод в Донецьку. І я бачив там, в районі аеропорту, де монастир – вони ж там в бетон закатали все… Вони не питають: де? звідки? Прийшли – і зробили. Тому що їм треба. А у нас починається ця нескінченна тяганина: а давайте то, а давайте це, а хто це зробить, хто приїде, чи можна? ..

Пам’ятаю, коли ми звільнили Авдіївку, стали там… А Авдіївка, Очеретине – це ж Ясинуватський район. Адміністрація залишилася по ту сторону, управління немає, безвладдя повне. Тоді ще про військові адміністрації й мови не було. І місцеві все йшли до командира – тобто до мене, я в той період був старшим. Приходили реєструвати новонароджених до нас, тому що «а де нам це зробити?». Приходили одружитися. Приходили, якщо потрібна була допомога лежачійї бабці. А з Опитного скільки людей ми вивезли?.. А коли люди голодували – хто їм їжу буде доставляти? Так, продукти привозили волонтери, якісь місії гуманітарні – але ці продукти треба було дотягнути туди. Бабку цю знайти треба було і проконтролювати, щоб їй це все дісталося…

А якби на державному рівні визнали, що на Донбасі йде не АТО, а війна – може, вирішувати ці всі проблеми стало б легше? Адже у вас було б куди більше повноважень.

У нас, у військових, дійсно було б більше повноважень. А людям як?

Не вдаючись в політику, скажу таке. Ви пам’ятаєте, як під час Євро-2012 «Донбас-арена» гімн України співала? А потім вони відразу раптом перестали бути громадянами України? Це не так абсолютно!

Там є купка відщепенців, яка це все організувала. І є величезний натовп, який промовчав – і дозволив цій купці накоїти те, що вони накоїли. Зараз ця купка розрослася – і натовп, який мовчав, зараз просто дотискає, дотискає, дотискає… Але вони всі – громадяни України.

Просто деякі громадяни України повинні понести відповідальність за те, що накоїли. І рано чи пізно вона все одно настане.

А як бути з тим, що все частіше звучать пропозиції «посміхнутися» Гіві з Моторолою, Захарченку з Плотницьким? Це я заяву Наді Савченко маю на увазі, її пропозиція вести з ними переговори. Ви як сприймаєте подібні пропозиції? Чи може це стати шляхом до закінчення війни?

Я вважаю, що таким шляхом ми не повинні закінчувати війну. Сьогодні Захарченко з Плотницьким захотіли організувати «ДНР/ЛНР», завтра ще хтось захоче… Є таке прислів’я: безкарність породжує беззаконня. Якщо ми це свавілля там зараз не задавимо, якщо вони залишаться безкарними – вони не зупиняться. Засвоять, що держава безпорадна, що вони будуть керувати державою, а не навпаки.

Хто такі Захарченко, Плотницкий? Терористи! Так давайте називати речі своїми іменами! Яке ополчення? Які переговори?

Надя каже, що там прості люди…

Запитань немає. Тільки чому прості люди її аж до Росії вивезли?!

Це особиста точка зору Наді. Не думаю, що її багато хто розділяє. Хоча, дійсно, останнім часом все частіше звучить: «А давайте примиримося! А давайте пробачимо!». Ну, як можна пробачити ?!

Те ж саме – і з того боку. «Ви продалися Америці, НАТО» і все інше… Чув таке, коли зустрічалися для обміну полоненими. І з рязанцями, і з тамбовцями, які стояли на Донбасі, ми спілкувалися. І з членами наглядової місії, яка була з російської сторони. І всі вони починають віщати про НАТО, про те що «у вас на західній Україні відкрито кордон».

Я їм постійно відповідав: за весь час, що я тут, жодного мого солдата не вбив солдатів НАТО. Вбивали їх ви. Або їх вбивали зі зброї, яку ви сюди завезли…

Ви бачите закінчення цієї війни тільки військовим шляхом?

Навпаки! Я не бачу закінчення цієї війни військовим шляхом. На мою думку, війна закінчиться тоді, коли будуть закриті державні кордони – з наданням «любителям Росії» можливості виїхати з українського Донбасу. Контроль над кордонами, встановлення повноцінної української влади, відновлення Донбасу – ось це і буде кінцем війни.

Головне – зробити все, щоб не допустити повторення подібного в майбутньому. У всіх підручниках історії треба прописати, як воно може бути. Хоча для історії рік, два, три – це нічого. Піщинка. А ось для людини, яка в цьому живе – вічність. Буває, задумаєшся – ніби й згадати нічого. А коли починаєш розповідати – стільки згадується, що днями безперервно можна розповідати, розповідати, розповідати…

Війну треба закінчувати політичним шляхом. Закрити кордон і позбавлятися від цих гопників і козачків, яких там розвелося.

Не здійснював тяжких злочинів? Можна і про амністію говорити. Але амністія не повинна бути за списком. Тільки через суд.

Тим, хто цілеспрямовано вбивав, хто засідки влаштовував – таким ніякого прощення немає і бути не може. А якщо окопи рив або на блокпосту стояв? Треба розбиратися, чому стояв. Може, злякався. Може, за натовпом пішов. Різні ситуації бувають. Якщо не вбивав – отримуй умовний термін. Ми тебе не посадимо, але дивись… Повірте, ця людина і дітям своїм розповідатиме, що його держава пробачила, що він сам розкаявся і онукам замовить навіть думати повторити його помилки.

Там, на Донбасі, дуже великий відсоток людей, які були і залишаються громадянами України. І які досі підтримують свою країну і думають: не туди ми влізли, ой, не туди…

Пам’ятаю, стояли ми на Красному Партизані. Тоді ще першу перемир’я було. І приїхав до нас волонтер Рома Доник. А у нього ще шеврон «Правого сектора» був. Приходить тітка – вона з Донецька для наших солдатів гуманітарну допомогу в Красний Партизан привезла. Кожухи якісь, ще щось. Побачила Рому з шевроном і каже: ой, хлопчики, це ж ви з «Правого сектора»… І давай на військових скаржитися. Ці військові, мовляв, давно б уже Ясинувату захопили. «Я б розповіла, показала, як проїхати, щоб взагалі ніхто не побачив… Давайте, хлопці». А я стою поруч в бронежилеті, воно ж не видно, що я з ЗСУ – питаю: а військові що, взагалі нічого не роблять? Вона: ні, вся надія на вас, на «Правий сектор»…

Але ж там є і інші люди. Чи зможемо ми жити в одній країні з тими, хто зараз по той бік барикад? З тими, хто потрапить під амністію?

Нам доведеться з ними жити. Знову таки, я був в Добропіллі на відкритті пам’ятника першим загиблим 93-й бригади. І знаєте, такого щирого патріотизму, такого ставлення до України, такого поваги до всього українського, що я бачив в тому ж Добропільському районі, я не зустрічав ні в Києві, ні в Чернігові. В нас такого немає.

У нас патріотизм теоретичний більше…

Так. Стратеги у нас диванні. Чесно кажучи, в Києві, Чернігові чи Вінниці зустрічаються куди більш запеклі сепаратисти, ніж ті, хто сидить на Донбасі.

І, якщо зовсім вже відверто, іноді доводилося спостерігати з того боку якусь повагу до правил ведення війни, тоді як деякі наші добровольчі батальйони (або ті, хто себе з ними асоціював) реально творили беззаконня. Деякі добровольці прийшли туди просто займатись мародерством. Той «Правий сектор», який заходив у Піски на самому початку війни і той «Правий сектор», який там залишався вже після поранення Яроша – це дві великі різниці. Серед «правосєков», які залишаються в зоні АТО зараз, є прошарок, відсотків 10, з яким просто неможливо спілкуватися. Кримінальники – і нічого більше.

Та й ті, хто там, в окупації – далеко не всі сепаратисти. Їхня біда в тому, що вони промовчали. Їх, як стадо, загнали на референдум – і вони пішли. Плескали тому ж Захарченку, Гіві – «національним героям». А від таких, як Гіві, треба просто позбуватися. Знаєте, як кажуть? Є люди, які не зрадили жодного разу. І немає людини, яка зрадила лише один раз.

Якщо повернутися до того, що відбувається на сході України зараз – у нас же начебто перемир’я. Але ми кожен день чуємо, що гинуть люди…

Звідки у вас така інформація?

Ну, як же? ..

Ні, давайте розберемося! Звідки ви знаєте, що гинуть люди, що йдуть обстріли?

Коли наша 93 бригада взяла в полон російських артилеристів, вони дали нам інформацію, що кожен день по нам прилітало 15 тисяч снарядів! Це обстріл? Напевно, обстріл. Вони починали в 5 ранку і закінчували, коли вже глибоко темніло. Переривалися тільки на обід і на розпивання кави. По нам тоді працювали навіть не сепаратисти, а росіяни.

Я це до чого? 15 тисяч снарядів – це обстріл. І сьогодні, одна черга прозвучала – теж обстріл. Якщо САУшка працює, якщо танк вийшов і почав працювати – це обстріл, згоден. А коли щось десь гупнуло…

Ви знаєте, чому зараз командувач АТО генерал Бессараб забороняє проводити навчання, стрільби поблизу лінії розмежування? Та тому, що з того боку стоїть якась спостережна місія і каже: чуєш, стріляють!

Ми, мовляв, стріляємо. Адже розривів ніхто не бачить, ніхто не розуміє, куди воно летить. Але стрілянину чують все.

Але по нашим все одно стріляють! Чому їм не дозволяють відповідати?

Хто не дозволяє?

Хочете сказати, немає такої заборони?

Знову ж – хто сказав? БіБіСі? «Бабця бабці сказала»?

Коли чую ці крики – «Нам забороняють стріляти!» – згадую ситуацію, яка у мене була перед аеропортом. Знаходиться розумник, який починає писати: артилерії немає, артилерія не стріляє. Знаходжу цього письменника, питаю: що таке? Він починає обурюватися: де, мовляв, наші «гради»? Відповідаю: постривай! На яку дальність летять «гради»? 21 км. Так куди я повинен поставити цей «град», щоб він відпрацював? Поруч з тобою в окопі? Щоб перший же приліт звичайної міни не дав розвернутися цьому «граду», щоб той міномет накрити? Або все-таки я повинен мати можливість маневрувати цим «градом» і, починаючи з максимальної дальності, все, що там рухається, обчислювати? Щоб до тебе, дурню, коли дійде до стрілецької бою, вже залишки сил противника доповзли? Адже так має бути? Так. А ти хочеш, щоб він з тобою поруч в окопі був…

А з Авдіївкою, коли ми її звільняли, як було? Підняли шум на весь світ: на Авдіївку не підемо, у нас сил немає, нас тут кинули… Почекай, я ж не прийду до тебе звітувати про все! Я і не повинен цього робити. Як не повинен розповідати, що у мене все готове до висування на Авдіївку, що у мене є відволікаючий маневр, в якому ти приймаєш участь. Твоя задача – йти, куди пошлють. А у мене в засідці сидить одна танкова рота, яка зайшла з абсолютно іншого боку – і в кінцевому підсумку за допомогою «Правого сектора» ми цю Авдіївку звільнили.

Все є, хлопці, все нормально. Не треба паніку розводити. Не було б паніки – не довелося б двічі в Піски заходити

Раз зайшли – а потім змушені були відступити. Тому що як тільки зайшли – і відразу: алло, мама, ми в Пісках, але знаєш, у нас один танк підбили, а другий не стріляє… А сепари ж теж не дурні!

Слухають?

Ще як, вже повірте! Одна машина типу «газелі» або «форда» з апаратурою одночасно може прослуховувати до 70 тисяч абонентів. А якщо «поставити» ще стоп-слова, на які вона буде спрацьовувати – наприклад, «танк», «зброя» – вона буде видавати всю інформацію. Сиди – і слухай.

І починається. «Мама, у нас все нормально, але завтра підемо атакувати Авдіївку»… На цьому, до речі, ми теж грали. Я знав, що все одно буде злив інформації. Починаємо радіо-квест. «Все, завтра висуваємося, йдемо вздовж Авдіївки до Ясинуватої, захоплюємо Ясинувату»…

Всі сепари – туди. З Авдіївки роту знімають, бо Авдіївка – це вже другоряднеий об’єкт. Треба ж утримати Ясинувату, вотчину Ходаковського! І вони – туди: зміцнюються, мінують. А ми – раз! – І зайшли в Авдіївку. Їхніх снайперів повідстрілювали, блокпости поставили. Вони чекають, що ми далі підемо – а ми не йдемо. Тому що завдання своє вже виконали.

Тобто, весь шум, який у нас піднімається в соцмережах – вірити цьому не варто?

Є інформація достовірна. Але найкраще черпати інформацію з офіційних джерел.

На скільки б ви порадили ділити інформацію з того ж Facebook?

За моїми спостереженнями, відсотків 80 того, що кидають в мережу – фейки. Особливо повідомлення типу «хтось десь щось сказав».

Мені, до речі, дуже не подобається, коли приїжджають волонтери або хто вони там – і починають позиції фотографувати, викладають це в мережу, прив’язку або координати, внизу висвічують, де вони знаходяться.

Взяти ті ж кулемети ДШК. Наші люди розробили обвіси. А потім приїхали товариші з Дніпропетровська і захотілося їм похвалитися. Викинули фотки в мережу: ось, мовляв, у нас є. А назавтра сепари дзвонять: а у нас теж уже є. Ми подивилися, як у вас зроблено – і собі зробили.

Ось нормально це ?! І що зробити цьому волонтеру?

Була ситуація. Приїжджаю до артилеристів, а там зализаний такий хлопчик, сині штанці-«дудочки»… Стоять. І солдати стоять. Він їм каже: «Так, підійшли, по дві шоколадки в руки – більше не брати. Офіцерам – ліхтарики». Прапори державні лежать…

«Хто взяв шоколадки, – командує далі, – розписатися! Хто не розписався – шоколадок не давати!». Я не витримав – підійшов до нього і кажу: «Чуєш, у@$ище, ти хто такий ?!». А він мені: «Це ви хто такий? Ми – основні волонтери 93-й бригади».

А я тоді хто, якщо ти – основний?

Коротше, не витримав я, в прямому сенсі надавав їм стусанів і вигнав звідти…

З журналістами теж біда буває. Пам’ятайте, розповідали, що я когось нібито затримав, канал «Інтер», такі справи? Знаєте, що насправді сталося?

Розкажіть.

Під’їжджаю. Дивлюся – стоїть їх «Шкода Октавія». Я не відразу зрозумів, що відбувається. Дверцята відкрита, журналіст цей інтерівський, Трубачов, раз застрибнув, другий раз застрибнув у машину. Оператор знімає. Виявилося, це вони дублі знімали, що Трубачов дійсно в зоні бойових дій, що його «обстрілюють». А це вже перемир’я пішло, коли помовчати треба було.

Я його в перший день в ОУН зловив, а в другій – в «Правому секторі». Знаєте, що він їм розповідав? Хлопці, у вас зброя є? Є. Так, напевно, вороги не тут, а в Києві. Вона вам треба, ця війна? Може, беріть зброю – так на Київ? .. Такі питаннячка, зі шпилькою. Чи не провокатор він після цього?

На той момент і «Правий сектор», і ОУН тримали конкретні позиції. Якщо б зібралися і пішли – утворився б пролом у кілометр. Заходьте, сепаратисти, стройовим кроком! Зате Трубачову б поплескали в долоні. Він свою місію виконав.

Думаєте, це була усвідомлена провокація?

Ви пам’ятаєте період, коли нам, щоб пройти в донецький аеропорт, доводилося через сепарські блокпости проходити? На той момент про це не можна було розповідати. Так, ми проходили. Так, хлопців оглядали. Ми мовчки завезли те, що нам було потрібно. Але люди не гинули. І перемир’я ми дотримувалися. І ми були всім забезпечені. Про це ніхто не повинен знати був. І тут з’являється Трубачов…

Пам’ятаю, під час першого заходу в аеропорт в термінал пробрався Ходаковський. Я коли його на фотках побачив з автоматом – отетерів. Виявилося, він прикинувся охоронцем російського журналіста. А наступного разу в аеропорт приїхав Трубачов. Як думаєте, з ким? Не на нашій машині – сепаратисти його завезли.

Ось і виникає питання, кому на руку він грає? І чи випадкові ці вигадки «Хлопці, давайте на Київ – вороги там»?

Випадки були і з волонтерами. Уявіть: привозили горілку бутлями. Пацани, бачте, просять – пацанам треба розслабитися! Шановний, я тут борюся за військову дисципліну, а ти горілку привозиш?! Хто тебе прислав з цієї горілкою і, головне, навіщо? Щоб весь опорник перепився, а вночі підповзли і вирізали їх всіх?

Останнє запитання – знову про можливість переговорів. Надія Савченко заявила, що готова вести переговори з терористами для того, щоб звільнити наших полонених. Як вважаєте, це дозволило б витягнути з полону наших хлопців?

Думаю, в деякій мірі Захарченко може на ці питання впливати. Якщо мова йде про полонених, не «засвічених» в списках. Про тих, кого якийсь «Оплот» утримує. Якісь місцеві польові командири можуть вирішувати ці питання з нашими командирами в приватному порядку. Але на більш високому рівні, на рівні держави – більшість рішень приймається в Москві або Ростові-на-Дону.

Знаєте, слава богу, що Надя Савченко – це ще не держава Україна. Тому вона може говорити, що хоче. А у нас є держава, у нас є політика держави, якої ми будемо дотримуватися.

zsu-info.com

 


Теги статьи: Микац Олег

Дата и время 19 июня 2016 г., 17:09     Просмотры Просмотров: 1453
Комментарии Комментарии: 0

Похожие статьи

Легендарный командир 93-й бригады: Россия готовится к войне. Мы ответим
Они тут просто тренируются! Как россияне заставляют воевать боевиков на Донбассе
Украинский генерал раскрыл хитрости "голодающих солдат" в АТО

"Взять Донецк – не проблема": генерал объяснил, к чему приведет наступление ВСУ
Реакция генерала Микаца на жалобы бойцов об ужасных условиях в «Десне»
Результаты будут впечатляющие: генерал АТО сравнил украинское и американское оружие

Генерал Микац: в Киеве пытаются открыть второй фронт
“Поступил заказ “мочить” генерал-майора Микаца”, – волонтер Роман Донік
Донецкий аэропорт: как это было. Олег Микац, полковник ВСУ, командир 93-й ОМБр

Командир «Десны» Микац прокомментировал обвинения в «избиении» 4 человек
Причина отстранения командира «Десны» Микаца - громкое уголовное дело
Командир 93-й бригады Олег Микац: три расчёта «Джевелинов» за 2,5 часа 43 танка подбили

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

На чьей вы стороне в событиях под Радой?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.055872