АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 10°C
Харьков: 12°C
Днепр: 14°C
Одесса: 14°C
Чернигов: 8°C
Сумы: 9°C
Львов: 10°C
Ужгород: 11°C
Луцк: 10°C
Ровно: 11°C

«Галасливе — але імпотентне»: Ярослав Грицак про покоління молодих українських політиків

«Галасливе — але імпотентне»: Ярослав Грицак про покоління молодих українських політиків
«Галасливе — але імпотентне»: Ярослав Грицак про покоління молодих українських політиків

Чому вікно можливостей, яке відкрилось у 2014-му, вже зачинилось.

Теперішні 30-річні живуть так, ніби вони є дорослими дітьми. Вони вважають, що в складні 90-ті не набавились, і зараз у них таке собі відкладене дитинство.

Днями історик Ярослав Грицак прочитав у Чернівцях лекцію про можливості подальшого розвитку Україні, зокрема про те, як на них впливають наші цінності. Окремо розмова торкнулась молодого покоління — тих, хто народився у 1980-х та 90-х. Вони, здебільшого, й були слухачами цієї лекції. Представники цього покоління стали рушійною силою Євромайдану, одними з найактивніших волонтерів та нових політиків. Але серйозних політичних успіхів це покоління зараз не має. Чому так виходить, і чи можливо це змінити? З дозволу пана Грицака видання INSIDER  опублікувало цю частину лекції.

— Чимало соціологів вказують на величезну різницю між Майданом 2004 року й Майданом 2013-го. Перший був вертикальним, він мав ієрархію, в якій Ющенко був богом, а Юля — богинею. Тоді в нас ще не було громадянського суспільства, адже воно не ієрархічне, без лідерів. А там уся енергія спиралась на них.

Другий Майдан — горизонтальний, лідери там грали роль прикрас, причому не найкращих. Над ними частіше сміялись. Тому що лідером був сам Майдан, саме суспільство.

Що сталося, чому відбулась ця різниця? Все просто. Люди, які задавали тон другому Майдану, під час першого мали 10-15 років. На період їхнього формування припали роки і широкої політичної свободи, й час економічного підйому. Паралельно Україна перетворювалась із індустріальної на постіндустріальну країну: розвивались сфера послуг, кав’ярні, туризм. Відповідно, й комунікація. У результаті в нас з’явилось покоління, для якого ключовими є цінності самовираження — як у покоління sixties на Заході.

Тільки якщо там вони «дозріли» в 1960-х, 70-х — у нас такі люди дали знати про себе тепер. Вони не були найчисельнішою групою на Майдані, так само, як у 60-х далеко не всі молоді люди слухали Beatles та Rolling Stones, чи вживали наркотики. Але вони були сіллю цієї генерації, яку в результаті назвали поколінням «sex, drugs & rock’n’roll». Так само й наша молодь «солила» Майдан.

Американський соціолог Роналд Інґлегарт розробив так звану батарею цінностей, де країни розміщено на графіку, в якому вісь Y означає рівень релігійності суспільства, від дуже релігійного до секулярного, а вісь X — домінування цінностей виживання чи цінностей самовираження. Утворена «карта» країн приблизно співпадає з рівнем ВВП в них: секулярні країни з розвинутими цінностями самовираження є заможнішими. Варто зауважити, що вісь X тут — ключова.

Щоб скласти цей графік, людям у всьому світі задавали й задають різноманітні питання («Яке місце у вашому житті займає Бог?», «Чи дозволили б ви заночувати в себе людині з нетрадиційною сексуальною орієнтацією?»). Це дає можливість прослідкувати зміни в різних країнах у часовому розрізі. Й ми бачимо, що у 2000-х цінності самовираження в Україні починають набирати вагу. А коли таке відбувається — слід чекати змін. Не конче позитивних, але з’являються шанси на це. Якщо країна демократична — варто чекати появи таких рухів, як феміністи, «зелені», борці за права гомосексуалів, панки. Якщо ж це авторитарний режим — чекайте на революцію. В «нульові» роки Україна породила цю зміну. Невдовзі ми отримали результат: покоління виросло — і «знесло» Януковича.

Є в цього покоління й інші ознаки. Наприклад, воно нездатне на постійну довготривалу дію. Горизонтальна енергія — величезна: ці люди можуть вийти на Майдан, зробити флешмоб, ефективно поволонтерити чи втілити інші швидкі, яскраві та красиві дії. Але всі ці дії одноразові. А от щоб довго й наполегливо — ні. Це властивість їхнього життя, «від айфону до айфону»: заробив, звільнився, відпочив, кудись поїхав, влаштувався на іншу роботу.

Інша ознака тих, кому зараз по 25-30 — егалітарність. Це умовний етос фейсбуку, де всі є на «ти». Бо «на вході» всі рівні, хіба що кількість лайків вас розрізняє. Тому у фейсбуці тяжко бути Януковичем чи Путіним: там ти не змусиш себе поважати. Наслідок такої меритократичності — нехіть до ієрархії. А в чому проявляється ієрархія? У творенні політичних партій, у ходінні на вибори.

Нове покоління до такого, за великим рахунком, байдуже. Як кажуть, воно цікавиться політикою, лише коли та залазить до них у ліжко. Коли їм розповідають, як поводитись сексуально. Результатом є одна з наших найбільших сучасних проблем: Україна не може видати з себе політичного проекту, який відображав би цих людей. У нас практично немає політичної еліти цього покоління. Є Сергій Лещенко й кілька інших з тої групи — але вони ще не дозріли, не доросли. І все б нічого, але саме на час цих людей припадає задача й можливість змінити Україну.

Якби це припало на час нашої молодості — можливо, результати були би швидше. Не тому, що ми чимось кращі — ні. Просто час для нас має інше значення. У нас, коли дівчина не виходила заміж до 20 років, а хлопець не одружився до 25 — це вже була трагедія. А в ХІХ столітті молодість взагалі закінчувалась у 20 років, бо усе життя тривало біля 40. І було відчуття, що рухатись треба швидко. А що робиться зараз? Майже всі, кому зараз 25-30, відчувають, що доживуть до 70 чи й більше років. А те покоління, яке народжується зараз — уже говорять про це — житиме 120 років, максимальний людський біологічний вік. Відтак, поняття молодості й дитинства змінюються.

Теперішні 30-річні живуть так, ніби вони є дорослими дітьми. Вони вважають, що в складні 90-ті не набавились, і зараз у них таке собі відкладене дитинство. Майже всі вони одружуються після 30, найчастіше в 35 років. Якщо встигаєте, у 40 років ви народите дитину, якщо ні — заведете собаку чи кота...

У вас є відчуття, що ви ще маєте дуже багато часу, це все ще перед вами. Тому ви відкладаєте рішення, несете менше відповідальності. Реагуєте суто на безпосередні загрози. От вам не подобається Янукович — і ви виходите на вулицю. Але що після цього? Ви зникаєте з Майдану й переходите в фейсбук. Такими були всі протести цього покоління — Occupy у Сполучених Штатах, Арабська весна, російська Болотна площа. І що виходить у результаті? Що всі революції цього покоління не вдаються.

Тому що спосіб його діяльності — красивий, але безнадійний. А поки політичні проекти у вас не сформуються — буде правити старий політичний клас. Він постійно просуватиме свої правила гри, і змінюватиме їх, хіба що, під сильним тиском. Це те, що ми зараз і бачимо. Бо виявилось — і це зрозуміли і Петро Порошенко, й інші — що вас можна спокійно ігнорувати. Цим поколінням, цими 15 відсотками українського суспільства, для яких важливими є цінності самовираження — можна політично знехтувати. Воно красиве, галасливе — але імпотентне. Багато галасу — й нічого. І ми маємо про це говорити.

Так, ми любимо критикувати владу — але владу критикувати солодко й легко. І це мало, що дає. Бо, по-перше, влада не слухає. А, по-друге, ця критика знімає з нас відповідальність. Завдяки їй ми вважаємо, що ми пухнасті й красиві. Але, насправді, проблема — в нас. Тому що ми не можемо організувати достатній рівень тиску на цю владу, щоб вона змінювалась.

Я вважаю, що вибори 2019 року нічого не змінять. Вони законсервують існування поточного політичного класу — швидше за все, на чолі з Порошенком, що не найгірший варіант. Іще я вважаю, що вікно можливостей, яке відкрилось у 2014-му, вже зачинилось. Майдан зазнав поразки: реформи або не відбулись, або ж вони надто повільні й ще не незворотні. Ключової — реформи правосуддя — немає. Але, що важливо, існує ще коридор можливостей. Він довгий, на 20-25 років, і він в України є. Адже колись ваше покоління матиме 40-50 років, воно неминуче увійде в час відповідальності. А теперішня політична еліта відійде з суто біологічних причин. Але, щоби був результат, на час наступних президентських виборів ви маєте бути на низькому старті. Згрупуватись, скоординуватись, навчитись досягати довгострокових цілей.

І тому єдине, чого я вам бажаю — це поразки. Сильнішої, ніж зараз, такої собі wake-up call, «смаженого півня». Тому що нічого не можна будувати по-справжньому без поразки. Ейфорія нічого не дасть. Коли я бачу лице Лещенка чи когось іншого — завжди хочу, щоби хтось дав йому лимона. Щоб він не виглядав так самовдоволено. Тому що вони зараз зазнають поразки, катастрофічної поразки — а поводяться так, ніби перемагають. То скажіть їм це, дайте якось це зрозуміти, здійміть їх зі сцени, вручіть червону картку! Замініть лідерів. Або ретельніше виховуйте тих, які є.

Якщо глянути ширше, ситуація в Україні обнадіює. Євромайдан раптом пробудив дуже сильну надію в європейського політичного класу. Адже раптом з’явилась країна, де є люди, ще готові помирати за цінності, в які вони вірять. Бо ж Європа ставиться до цінностей, як людина до свого посагу: він є, але він їй малоцікавий. Це посаг, це історія, це реліквія. А Україна показала нову якість. Мій приятель, історик Тімоті Снайдер сказав дуже красиво: Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо. Але й жити на самій лише прозі — нудно. Ваше життя буде яким завгодно, але не нудним.

Записав Антон Семиженко, опубліковано у виданні INSIDER

 


Теги статьи: ЮщенкоТимошенкоМайданГрицак Ярослав

Дата и время 14 сентября 2017 г., 15:20     Просмотры Просмотров: 752
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus
19 октября 2017 г.
loading...
Загрузка...

Наши опросы

На чьей вы стороне в событиях под Радой?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.101949