АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: -1°C
Харьков: -2°C
Днепр: -2°C
Одесса: 0°C
Чернигов: -3°C
Сумы: -3°C
Львов: 2°C
Ужгород: 6°C
Луцк: 1°C
Ровно: 0°C

Партія Вінничан: децентралізація та децентралізатори

Партія Вінничан: децентралізація та децентралізатори
Партія Вінничан: децентралізація та децентралізатори

ВО «Свобода» безперечно є лідером серед майданівських партій у регіоні й насправді її бійці склали ударний батальйон при штурмі ОДА, але на увагу у цьому випадку заслуговує не «Свобода», а нікому не відома й водночас найчисельніша та найвпливовіша структура в області «партія Вінничан», сформована і виплекана місцевою знаттю в рамках реалізації неофеодальної ідеї: самоізоляція і вічне панування. І якщо вже перейматися загрозою розповзання анархії по країні, то саме мову треба вести про неї, «партію Вінничан». Неофеодальна ідея шукала шляхів своєї реалізації в масштабах Вінницької губернії, напевно, з часів створення України як унітарної держави, проте найбільш гостро дефіцит «свободи» і ярмо владної вертикалі еліта цукрового Донбасу почала відчувати після переходу на пропорційну систему виборів.

 Введення змішаної системи дещо зняло напругу, але справжнім шансом реалізувати усю повноту вінницького провінційного мислення, тепер уже в масштабах країни, під ширмою децентралізації став лугансько-донецький сепаратизм, спровокований російською військовою агресією.

Враховуючи спорідненість Юрія Басюка з головними децентралізаторами країни, думаю, більш доречним, за підсумками подій 6-го грудня у Вінниці, була би стаття під назвою: «Гамбіт «Партії Вінничан» або чи стане Вінниччина новим П’ємонтом?». Це було б насправді актуально, оскільки доля країни в значній мірі сьогодні залежить від Вінниці – ідеологічного центра децентралізації й імітації реформ.

На відміну від Тернополя Вінниця має всі шанси стати новим П’ємонтом тільки з протилежним ефектом, запустивши процес фрагментації країни. Таким самим П’ємонтом, яким стали Донецьк та Луганськ. За більш сприятливих для України обставин Вінниця просто залишиться Петро-Центром у якому красуватиметься Гройсман-плаза (прозорий офіс, для тих хто не в курсі) – центр імітації прозорої діяльності «некорупційної» влади.

Партія Вінничан (ПВ)

ПВ — утворення умовно орденського (щоб не писати масонського) типу, до складу якого входять спадкоємці вінницької комуністично-господарської номенклатури та їх діти. Однак члени неформальної спільноти не мають нічого спільного з комунізмом та комуністами. Їх швидше можна зараховувати до комсомольського активу пізнього СРСР – людей, здатних довго і безсенсово говорити, безсоромно брехати та вправно уникати відповідальності за свої дії. «Орден» виник природно, з метою збереження влади та власності після розпаду СРСР. Його структура має ієрархію та цементується неписаними правилами і нормами корпоративної етики, без жорсткого (на відміну від донецьких) інституту утилізації порушників статуту та «выпавших с обоймы».

«Золотом партії» є: зв’язки, впливи на правоохоронні органи, приватизовані виробничі потужності колишнього СРСР, різноманітна комунальна власність, земля та інша об’єктивна реальність дана нам у відчуття, яка несподівано набула вартості в умовах ринку. Наприклад, тротуари і рівні асфальтовані ділянки, які використовуються для ринків, торгівельних центрів та автостоянок. В народі членів «ордену» також називають асфальтною буржуазією. Невипадково «член політради» партії перманентно володів асфальтними заводіками.

В ПВ знаходяться особи з різними політичними «поглядами», які в залежності від політичної кон’юнктури можуть мінятись. Головною чеснотою «ордену» є людяність. Так нинішній гарант Конституції не дозволив загинути вінничанам, які «проходили службу» в Партії регіонів у далекому 2005 році. У 2014, порятунком регіоналів займався уже віце-прем’єр міністр з регіональної політики, а згодом голова ВР України, що, власне, й стало причиною подій 6 грудня у Вінниці. У свою чергу члени «ордену» від Партії регіонів не дали в образу помаранчевих колег у нелегкі часи правління донецьких на Вінниччині.

Розглядаючи феномен ПВ в аспекті децентралізації влади, яка сама по собі є правильною ідеєю, важливо розуміти декілька принципових моментів, які допоможуть збагнути суть децентралізації по-вінницьки.

Момент №1: вінницькі ніколи не мислили загальноукраїнськими масштабами, а українська незалежність не є для них органічною.

Момент №2: вінницькі ніколи не прагнули «взяти» Київ та нав’язати свою волю Донецьку чи Львову. Вони просто хотіли вибитись у люди: стати народними депутатами або навіть президентом.

Момент №3: політика для вінницьких є вимушеною діяльністю. В їхньому розумінні політика – це перш за все балаканина, обіцянки, вміння заговорити народ. В основній своїй масі члени «ордену» здатні виконувати та віддавати накази, але ніяк не творити політику.

Момент №4: особиста безпека понад усе. Промовистим підтвердженням цього факту є політичний паразитизм лідера ПВ нинішнього президента, який де-факто без політичної сили й де-факто не приймаючи участь у Революції Гідності зійшов на вищий політичний щабель країни, завівши за руку на посаду голови ВР людину, яка самоусунулась від доленосних подій 2014 року, оскільки боїться всіх і всього.

Момент №5: Все, чого прагнули представники ПВ, так це самоізоляції та спокою на своєму хуторі. Все що їм бракувало, так це інституційного та фінансового забезпечення цієї самоізоляції. Цікавим був хід на місцевих виборах 2010 року, коли за всіма показниками мав створюватися вінницький партійний проект, що мав би стати сильнішим за всеукраїнський на Вінниччині. Очевидно, що це робилося з метою отримати від Києва те, чого бракувало. Подібну тактику сповідував Порошенко на виборах до ВР України у 2012. У Вінниці всі пам’ятають його старання на 11 окрузі.

Децентралізація

На сьогодні єдиним пунктом, який міститься у програмних документах, мабуть, всіх без виключення політичних сил є децентралізація. Мабуть, такій популярності децентралізація зобов’язана попередній формі організації взаємин центральної влади та місцевих еліт.

Не вдаючись до розлогих аналізів розуміння проблем місцевого самоврядування, викладених у численних промовах Володимиром Гройсманом (це все одно що аналізувати промови Олега Ляшка) всі складнощі стосунків Києва та місцевих громад в загальних рисах можна викласти кількома абзацами.

В процесі взаємин з місцевими елітами Київ віддав на субнаціональний рівень найдорожчі і найменш привабливі в корупційному плані повноваження: охорона здоров’я, освіта, соціальна політика. Важливо розуміти, що делегування самих цих функцій пов’язані з прихованим, але постійним бажанням центру звільнитися від соціальних зобов’язань успадкованих від СРСР, переклавши всю повноту відповідальності на місцеві еліти. Для реалізації цієї «благородної» програми Київ закріпив за собою найбільш дохідні податки, залишивши складні й малодохідні за органами місцевого самоврядування. Взагалі, в розумінні Києва, розширення повноважень місцевого самоврядування – це передача «геморойних» функцій на місця без фінансового забезпечення.

Місцеве самоврядування пройшло складний шлях у боротьбі з так званим вертикальним розривом – невідповідністю між фінансовою спроможністю та видатковими повноваженнями. В результаті цієї боротьби відбулося становлення інституту міжбюджетних трансфертів, з одночасним зменшенням частки ручного управління цими трансфертами. Завдяки вказаним змінам у минуле пішли оплата праці лікарів та педагогів цукром, олією, капроновими кришками та навіть гноєм з місцевих ферм. Однак половина коштів, яка передається з центру в рамках трансферту вирівнювання перераховуються як цільові субвенції в ручному режимі. Цільові субвенції виділяються на інфраструктурний розвиток. За них, власне, і розгорнулася боротьба.

ПВ проявила неабиякі здібності по запровадженню корупційних схем у делеговані повноваження. Наприклад, організувала «страхову медицину» в окремо взятому місті через муніципальну страхову компанії «Місто», успіхи якої оспівані у газеті з однойменною назвою. Однак важливо розуміти, що інтерес до капітального будівництва чи розвитку інфраструктури з боку децентралізаторів (проекти законів стосовно державної архітектурно-будівельної комісії, який передбачає передачу функцій містобудування місцевій владі, про децентралізацію містобудівної діяльності, тощо) пов’язаний не лише в непорівнянній корупційній дохідності будівельної сфери.

Справа у тому, що медицина та освіта мало придатні для політичної капіталізації й відповідно мало цікаві місцевим політикам. Електоральний ефект від збудованої транспортної розв’язки чи від плаваючого фонтану куди вищий аніж 20% надбавки до заробітних плат медикам або освітянам чи оплата лікування важкохворого у Німеччині. Більше того, необережна активність у тій же медичній сфері може швидше вбити політика, аніж дати йому перепустку до вічної влади.

Небезпека децентралізації по-вінницьки

Цікаво, що до березня 2014 ідею «децентралізації» в Україні ніхто не поширював, у тому числі й профільна партія децентралізаторів з претензійною назвою «Совість України», членом якої є Володимир Гройсман. Мабуть, ця ідея знаходилась у тіні «регіоналізації» — примусити працювати всю країну на один регіон. Не відрізнявся політичною активністю й голова цієї партії Хачатур Хачатурян – «відомий» політичний діяч, який доклав «титанічних» зусиль для розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Ще вчора явище, яке існувало у вигляді прихованої містечкової політичної практики спрямованої на реалізацію ідеї ізоляціонізму та корпоративного егоїзму у Вінниці оформилось у термін «децентралізація» й було озвучене після загострення ситуації на Донбасі. Природно, що це явище не походить з бажання взяти відповідальність за непопулярні політичні рішення при вирішені проблем місцевого значення. А саме у цьому полягає суть децентралізації – участь у політичному житті країни і відповідальність за місцевий сегмент політики.

Важливо розуміти, що на сьогодні мова іде не просто про намагання вінницької команди скористатися шансом тимчасового перебування у Києві й нормативно закріпити фінансове забезпечення для феодального правління після повернення з відрядження (ніскільки у цьому не сумніваюсь), а увійти в історію новітньої України, як великі реформатори. Виявляється децентралізація – це один з пунктів мирного плану Петра Порошенка (дивись інтерв’ю Гройсмана 5-каналу). Більше того, децентралізація принесе благополуччя в кожну українську родину і врешті решт дозволить нашій країні розвиватися. Децентралізація повинна вирішити більшість проблем української держави і т.д..

Тобто, ница та убога ідея ізоляціонізму з маніакальним прагненням до влади подається під маскою децентралізації як така, що здатна задовольнити загальний суспільний інтерес і сприяти становленню української держави в умовах зовнішньої агресії. Це при тому, що окрім сумнівних законів спрямованих на зміни у податковій та бюджетній сферах плануються серйозні втручання у владну вертикаль та делегування гуманітарної політики (!) у відання місцевих громад.

Безперечно масштаби амбіцій людини змінюються в залежності від місця сидіння. Очевидно, що колишні примітивні провінціали нині бачать себе діячами національного рівня. Але їхнє розуміння життя не має нічого спільного з державною діяльністю.

Децентралізація по-справжньому

Ведучи мову про децентралізацію та самоврядування мало хто замислюється, що ці явища прийшли до нас Західної Європи і є похідними: свободи, ринку, конкуренції, дисперсії власності, права, інститутів громадянського суспільства, національних держав. Важливо розуміти, що світ перебуває під впливом політики так званого неолібералізму: глобалізації та деіндустріалізації, які не мають нічого спільного із самоврядуванням. Однак не слід плутати американську деіндустріалізацію з російською. Це два різних за своєю природою процеси. Американська – це свідома економічна дія спрямована в ім’я капіталу, але проти капіталізму. Російська – це пасивне сприйняття результатів ринкової конкуренцією, прояв безсилля та неспроможності.

Неоліберальна політика займається ліквідацією національних держав, ринку, економічного базису та інституцій громадянського суспільства. На сьогоднішній день можна говорити про трансформацію місцевого самоврядування під впливом транснаціональних корпорацій у тих країнах в яких воно є, але говорити про створення місцевого самоврядування в країнах, де його не було, за сучасних економічних умов – не серйозно. Хіба що під місцевим самоврядуванням ми розуміємо його китайську, філіппінську, японську, малайзійську чи ще якусь іншу модель.

Децентралізація і самоврядування – це самодостатня національна економіка та індустріалізація (випуск власних товарів, якими б хотілося користуватися, а не ввезення трамваїв 50-річної давності), це інститути ліберального суспільства, це політика і суб’єктність. Індустріалізація в перекладі – це діяльність та старанність. Саме в діяльності людина пізнає себе, а в контакті з матерією пізнає світ. Ситуація у Вінниці показує, що місцева влада поки далека від розуміння глобальних процесів і локальних завдань. Завданням місцевої влади є місцева індустріалізація, створення сучасної регіональної економіки, а не заміна власників комунальних закладів (одних корупціонерів іншими). Але для реалізації цих завдань необхідний достатній освітній рівень та воля до розвитку аби відокремитись від впливів глобалізму.

Окрім того, місцеве самоврядування – це прямі податки, детінізована економіка, формалізація власності та відкритий доступ до реєстрів та кадастрів. Кожна територіальна громада має знати, яке майно належить їй, а яке децентралізаторам.

Замість висновків

Обиватель має погану пам’ять на політичні події, робить невірні висновки, не послідовний у своїх діях і таке інше. На те він і обиватель. Наставляти його на путь істинний повинні політологи, філософи, журналісти, експерти, аналітики. Саме вони мали б донести до обивателя думку, що людина, яка була головною причиною нівелювання результатів революційних подій у 2004 році, яка з поста секретаря РНБО була звинувачена у корупції, яка у 2007 була вигнана з політики разом з такими діячами як Олексій Івченко та Віктор Балога (перелік недержавних дій можна продовжити) не може бути державним діячем. На жаль цього не було зроблено і ми отримали трагедію в Іловайську і не лише. Саме ці люди разом з суспільством несуть відповідальність за тисячі вбитих українських солдат і за приниження нашої гідності.

На сьогодні уже ясно, що результати діяльності Гройсмана будуть такі самі, як результати діяльності міністра оборони Гелетея та голови Національного Банку Гонтаревої, а користь від децентралізації по-вінницьки буде такою самою, як користь від Мінських угод.

Як мінімум ситуація з децентралізацією влади закінчиться нічим, а як максимум дестабілізацією ситуації та фрагментацією країни. Однак люди, яким би це належало говорити або мовчать, або підтакують, або роблять вигляд, що не розуміють, що відбувається.

hvylya.net


Теги статьи: ВинницаСвободаВО Свобода

Дата и время 09 января 2015 г., 14:07     Просмотры Просмотров: 2811
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

На чьей вы стороне в событиях под Радой?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.053306