АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 0°C
Харьков: 1°C
Днепр: 1°C
Одесса: 0°C
Чернигов: 0°C
Сумы: 1°C
Львов: -1°C
Ужгород: 0°C
Луцк: -1°C
Ровно: -1°C

Інтегральний Лук’яненко: скрізь він був сам собою

Інтегральний Лук’яненко: скрізь він був сам собою
Інтегральний Лук’яненко: скрізь він був сам собою

Усі ідеологічні суперечки припиняються на порозі раю. Там немає місця сваркам, з’ясовуванню стосунків, уточненню позицій. Так кажуть, сам не бачив і навряд чи побачу, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Хоча це й не справа моєї компетенції, Левкові Лук’яненку, безперечно, місце в раю. У дитинстві він дивом не помер від голоду. Його двічі засудили до розстрілу: один раз німці, другий совіти. Він провів 26 років у таборах і тюрмах, де шанс загинути зберігався щодня. Його зраджували без кінця. Він мав нагоду зневіритися безліч разів. І вже після здійснення мрії всього попереднього життя його використовували державний апарат і політичний клас. Але були й хвилини тріумфу – тотального, беззаперечного. Перший – незалежність. Той точковий момент, заради якого були всі попередні жертви, випробування й бідування. Не всім пощастило дожити. Він дожив і навіть безпосередньо своїми руками цю омріяну незалежність сформулював. Ми пам’ятаємо, що засадничий документ свободи, Акт проголошення незалежності України – його особисте творіння.

Він був націоналістом у незатьмареному вигляді, ідеологічний нащадок Донцова. Але Акт, як і Декларація про державний суверенітет, – взірець мудрості й толерантності. Тут конфлікт догми й особистості. Лук’яненко був переконаний, що більшість бід нашої країни від того, що влада в ній належить не українцям. Буквально: не етнічним українцям. Що ж, він своїм життям заслужив право так вважати, це не бздури колишніх комсомольських солов’їв чи малоосвічених шмаркачів. Але його особисті практики були ширші за догму, і тому він подавав руку солідарності євреям, кримським татарам, власне, всім, хто хотів незалежної квітучої України, тим паче, що з багатьма лідерами національних рухів він ділив скупу пайку в таборах. Його приклад доводить: що глибша, масштабніша людина, то більше вона керується любов’ю, а не ненавистю. А його безкомпромісність і принциповість – то вияви якраз любові, в цьому випадку любові до свого народу й свого краю.

Політичний шлях Лук’яненка досить уразливий, як уразлива будь-яка практична політика. І його пуб­ліцистична спадщина, дарма що відзначена Шевченківською премією, теж досить уразлива. Але за чим не можна йому дорікати, то це за кон’юнктурою. Писав і казав те, що думав.

Нам легко з висоти нашої обізнаності, включеності у світові контексти виправляти гігантів, ловити їх на слові. Кожне наступне покоління українців навіть приблизно не уявляє, наскільки його попередники є носіями іншої політичної культури. Ті, хто народився за Хрущова, вже не розуміють сучасників Сталіна, ровесники так званої перебудови – вихованців "застою", міленіали – тих, хто ріс у 1990-ті. Головним чином не можуть збагнути, які внутрішні обмеження, ментальні бар’єри в собі доводиться долати попередній генерації. Що таке "десять років без права листування", що таке "трійка", а згодом що таке виклик на "профілактику" до КГБ, як це озиратися в пошуках "стукачів", як ламається ціле життя через необережний вислів, як не мати доступу до найважливіших текстів світової культури, як стикатися з тупою апатією або, навпаки, бездумним фанатизмом неосвіченої маси, як протистояти репресивній машині, спеціально заточеній на пошук таких, як ти, як переживати ментальну самотність. Як залишатися собою у власній країні, наражаючись на вердикт "буржуазний націоналізм".

Ми такі розумні, та нам бракує одного: досвіду долання досвіду. Гузар, Гаврилишин, Попович, Сверстюк, Драч, Лук’яненко – ті, хто пішов останнім часом, мали зовсім різний життєвий шлях, зокрема й стаж конфронтації або, навпаки, конформізму. Ми такі розумні, бо гіганти, які відходять, пройшли шлях пошуку істини й передали нам свій досвід у кінцевому, "знятому" вигляді. Залишається молитися, щоб нинішній генерації не забракло стійкості, мудрості й уміння сумніватися. І в собі самих також.

Він був красивою людиною з неймовірно гарними українською мовою, голосом і поставою. Не пам’ятаю автора афоризму: "Після сорока років людина сама відповідає за своє обличчя". Левко Лук’яненко – класичний self-made man, який перетворив свій жахливий життєвий досвід на досвід любові. Я пам’ятаю його в різних декораціях: на трибуні Верховної Ради, у кабінеті посла України в Канаді, у книгарні "Є", на ґанку київського телецентру. Ним неможливо було не милуватися. І скрізь він був сам собою. Інтегральний.

Іще один тріумф Левка Лук’яненка – це, власне, російсько-українська війна. Не пам’ятаю, де він сказав таке: "Я буду просити Бога, щоб він протримав моє життя до перемоги над Москвою". Насправді перемога в якомусь сенсі вже відбулася. Майже відбулася. Це перемога над Москвою в собі. За це він і віддав життя.


Теги статьи: патріотизмУкраїнціполітв’язніДисидентЛук’яненко ЛевкоЛукьяненко ЛевкоМакаров Юрий

Дата и время 17 июля 2018 г., 22:07     Просмотры Просмотров: 641
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Поддерживаете ли вы введение военного положения?






Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.061297