АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 2°C
Харьков: 4°C
Днепр: 4°C
Одесса: 6°C
Чернигов: 2°C
Сумы: 3°C
Львов: 2°C
Ужгород: 6°C
Луцк: 2°C
Ровно: 2°C

Командир аеромобільного відділення Костя Копач: "в Дебальцевому ми не могли зрозуміти, де наші, де сєпари - там був просто хаос"

Командир аеромобільного відділення Костя Копач: "в Дебальцевому ми не могли зрозуміти, де наші, де сєпари - там був просто хаос"
Командир аеромобільного відділення Костя Копач: "в Дебальцевому ми не могли зрозуміти, де наші, де сєпари - там був просто хаос"

Завдання було таке: прикривати відхід наших військ з Дебальцевого. Спочатку ми разом з 30-ою бригадою проривали Логвіново. Тобто з тими, хто залишився з 30-ої бригади, бо коли ми приїхали, їх розбили: навіть командирів не залишилось, купа трупів валялася скрізь.

Але разом з ними за дві доби ми пробились у село. Сєпари там бігали по хатах, як дурачки. Нам повезло, що на той момент нам не зустрілися ворожі танки, їх було чутно десь збоку, але якби натрапили на нас, нам би була ж#па. Сєпарів з села ми "викурювали" вогнеметами.

Я родом з селища Чутове, це Полтавська область. Коли закінчив школу, пішов на строкову службу; так і залишився в армії після срочки. Служив в 95-ій бригаді командиром аеромобільного відділення.

Командувати на перший погляд - це досить нелегко, тому що багато чого від тебе залежить, але мені це вдавалося, враховуючи, що командиром на війні я пробув майже рік. У моєму відділенні 7 чоловік, восьмий - водій. Але може бути і більше.

За рік я багато де повоював, багато чого побачив: Слов’янськ, Савур-Могила, Лисичанськ, 32 блокпост…

Найперший і найсерйозніший бій в мене був ще на початку червня, в Семенівці. Тоді в нас поранили 42 людини і загинув комбат.

З останніх місць - це шахта "Бутовка" під селом Спартак, яке знаходиться недалеко від донецького аеропорту. Шахту взяли дві роти нашої бригади і танкісти. Ми повинні були втримувати її два дні, але затримались на 22. Половину шахти тримала наша рота, а другу половину - інша, але з нашої бригади.

Якраз морози були жахливі, а там умов ніяких взагалі - спати доводилось під відкритим небом. Так мерзли, що в спальник залазили по двоє, щоб зігрітися хоч якось. Бувало, що сніг на голову сипався, а дощ - це взагалі важко, затікав скрізь.

В мене на секторі не можна було ставити буржуйку, наприклад, бо нас могли вичислити сєпари. Звісно, що дехто повідморожував собі пальці. Наш медик пацанів з відмороженнями відправляв на базу.

Від шахти сєпари були зовсім недалеко і їхні розвідгрупи підлазили дуже близько до нас. А сама шахта не функціонувала - позаростала деревами й кущами, а ще постійні тумани стояли, тому огляд був дуже поганий. Сєпари підлазили метрів на 50, і тому бої доводилося вести дуже часто зблизька.

Коли ми тільки заходили на шахту, був штурм і загинув один мій дуже гарний друг, Денис Синюк. Ми з ним в один день контракт підписали і разом служили строкову службу, жили в одній кімнаті в гуртожику. Він сам з Полтави. Мені - 20, а йому був 21 рік, а ще він щойно одружився. Дуже прикро за нього. Денис був патріотом ВДВ, гарною людиною і хорошим другом. Він загинув, коли впала міна і полягло одразу 5 наших хлопців, а трьох, включаючи командира, тяжко поранило. Це був наш розвідвзвод.

В той день, поки ми зайняли позицію, поранило ще чотирьох хлопців з мого відділення. Ми йшли до шахти по відкритому полю, і сєпари кидали по нам усім, чим могли: ВОГами, мінами. А дійшли на позицію, одразу на нашу точку біля недобудованого будинку ввалила ракета "Граду" прямо в дах, на ньому сиділи хлопці і над їхніми головами вибухнула ця ракета. Їм повезло, бо їх тільки осколками посікло, а от груда розплавленого металу полетіла вниз. У кулеметника погоріли стрічки з патронами. Кусок брили, який відірвався з даху, вдарив по горбу одному з наших хлопців, кг 40, певно, впало, але з ним все нормально, важких переломів не отримав.

Ворогів ми прослуховували по рації. У них зв’язківцем була дівчина, передавала усі координати, тому ми знали, коли нас будуть прострілювати і що десь біля нас сидить їхній корегувальник вогню. Я думаю, що вони так само прослуховували нас. Одногу разу ми взяли в полон 15 чоловік. Розмовляти з ними не вийшло - вони були в паніці. Реакція у кожного була різна, у когось і до мокрих штанів дійшло, бо це дійсно страшно - потрапити у полон. Усіх полонених ми передали в СБУ.

В останній день, коли нас мав замінити 40-ий батальйон, нам сказали йти на штурм Спартака, щоб відволікти ворога і тим самим дати змогу хлопцям, які їдуть по відкритій місцевості, дістатися до нас без сильних обстрілів. Ми розділилися на дві групи: одна поїхала лівіше - брати цементний завод, що поблизу села знаходився. Там сєпарів назбиралося, що мурах, бо це було якраз поруч зі взльоткою, яка закінчувалася біля Спартака. А друга наша група пішла трохи правіше, але в тому самому напрямку. Нас прикривала наша мінометка, і їм прямо в бліндаж, де стояв міномет, впав снаряд, вийшло одразу троє загиблих.

Ми намагалися сильно в бій не лізти, бо загалом там працювали наші снайпери. В них були американські гвинтівки "Barrett", які, швидше за все, привезли волонтери. Це крута зброя - калібр 12,7. Тому хлопці відпрацювали нормально, і завдання відволікти ми успішно виконали.

Коли нас замінили, ми поїхали на базу. Добралися вночі, голодні, не миті майже місяць. Переночували і вранці нас відправили на Дебальцеве, дехто так і не встиг помитися.

Завдання було таке: прикривати відхід наших військ з міста. Спочатку ми разом з 30-ою бригадою проривали Логвіново. Тобто з тими, хто залишився з 30-ої бригади, бо коли ми приїхали, їх розбили: навіть командирів не залишилось, навколо лежали трупи.

Але разом з ними за дві доби ми пробились у село. Сєпари там бігали по хатах, як дурачки. Нам повезло, що на той момент нам не зустрілися ворожі танки, їх було чутно десь збоку, але якби натрапили на нас, нам би була ж#па. Сєпарів з села ми "викурювали" вогнеметами.

Коли зачистили село, проїхали до Дебальцевого, закріпилися в 9-поверхівках, там прожили пару днів, чекаючи на накази. А загалом, разом з с.Логвінове, пробули там більше 10 днів. Але у місті неможливо було зрозуміти, де сєпари, де наші, бо відбувався якийсь хаос. Багато хто не знав своїх задач. Усі чогось чекали, якихось команд. Більшість вазагалі вже тікали звідти. Там ми зустріли ворожих срочників, зі штик-ножами, на щоках навіть пуху ще не було. Їх нагнали, бо територія велика, а щоб місто взяти, треба було дуже багато солдат.

В мене в Дебальцевому товариша вбили - Саню, з Ірпіня. Патріот був такий України, що страшне. В нього навіть на касці було написано: "Україна - єдина!" А загинув, рятуючи хлопця з Київської Русі. Саня його тягнув, і попався сєпару, який в нього вистрілив.

Хоча нас і кинули на допомогу, але нас залишилось з 30 - 20 чоловік, і як ми могли вивести тисячі, я не знаю. Проте все, що від нас залежало, ми намагалися робити. І відступати почали тоді, коли й усі інші. Сєпари лупили там постійно і дуже-дуже серйозно, бо москалі мали будь-що взяти це місто.

Після того, як вийшли з Дебальцевого, ми знову поїхали на базу. Відпочили тиждень і направились до тієї ж шахти "Дутовки", точніше до підірваного залізничного мосту, який був там поряд. А завдання було просте - не допустити прориву противника з напрямку Ясинувата-Авдєєвка. Дивно, як ми там трималися, бо то було голе поле - повністю відкрита ділянка.

Там мене і поранили під час мінометного обстрілу. Окоп був мені по коліна, а міна впала там, де він закінчувався. Я сів, притиснувся до країв, і рукою прикрив свій бік, а як би цього не зробив - мені б його вирвало. Зі мною в окопі був Батя, мій 61-річний солдат, і ще прапорщик. Після першої міни нас сильно землею засипало, Батя сказав, що його контузило, а потім влупила друга міна. Нас ще раз засипало. Я зрозумів, що руку не відчуваю, намагався розбурхати прапорщика, бо його ще сильніше завалило землею. Просив, щоб він мені жгутом перетягнув руку, але побачив, що з ним щось не так, перевернув його - а там бік роздертий, все в крові. А Батя - загинув, йому пробило серце і легеню.

Повезло, що в моєму броніку була рація і я вийшов на командира взводу, Юру.

Він взагалі - безстрашна людина; прибіг під мінами, щоб нас витягати. Нас привезли в Авдєєвку, там прапора поклали в реанімацію. А я себе почував дуже хрєново, бо крові купа витекло. Мені одразу шину наклали, щоб рука не тіліпалася. Якась місцева баба, що допомагала медикам, ще випадково мені на неї наступила. Добре що за годину мене перевезли у Красноармійськ. Але везли туди на "таблетці" і по дорозі трясло так, що біль було витерпіти важко.

В той день з-під Красноармійська був борт у Дніпропетровськ, тому мені повезло - одразу забрали.

В Дніпрі я втрачав свідомість, вони в мене різних трубок, катетерів понаставляли. "Нашатиря" давали нюхати, але він на мене не діяв. В очах темніло, тоді вкололи якийсь укольчик, і наклали гіпс. Сказали, що будемо боротися, щоб врятувати кінцівку.

В Дніпрі я лежав 9 днів, рука гнила і з неї постійно текло щось смердюче. Коли привезли в Київ, тоді почали робити операції. Зараз їх зробили вже 8 на руці, окрім того рятували ногу, бо вона теж гнила, але тут впоралися швидше. Але коли почала гнити кістка руки, шматок відрізали, а ліктя там фактично не було. Зараз начебто позбавилися гною. Тому чекаю, поки трохи загоїться, і мене перевезуть в травматологію, будуть імплантувати нерв, бо в мене тільки один залишився. Професор, що цим займається, сказав мені, що нерв відросте протягом року. Попереду в мене - купа операцій, а потім - довга реабілітація.

Мрію, щоб мені поставили не фуфловий протез локтя, бо після того, як з рукою все владнається, я хотів би повернутися до армії, ну хоча б якимось інструктором. Я - мужик, і повинен свою землю захищати, а ще я присягу давав. І просто люблю Україну. Мені б дуже хотілося, щоб ми не залежали від інших держав. В моїй роті нещодавно знову було 4 загиблих і троє важких поранених, тому я дуже сильно хочу, щоб хлопці мої були живі і здорові.

Я не розумію політиків! В них гроші на першому місці, і ніхто не поступиться, тому полягла купа народу і ще багато поляже, і саме тому ще не один рік буде йти ця війна.

Вони, напевне, не знають, що для щастя достатньо мати не купу грошей,а улюблену роботу, жінку, дитинку і любити їх. От мені цього б було достатньо, щоб відчувати себе щасливою людиною.

Картка мами Кості для допомоги:

Должок Тетяна В’ячеславівна

ПриватБанк

4149497838059287


Текст і фото: Віка Ясинська

censor.net.ua


Теги статьи: АТОДебальцево

Дата и время 20 июня 2015 г., 21:06     Просмотры Просмотров: 3336
Комментарии Комментарии: 0

Похожие статьи

Чиновникам Волинської ОДА вручили підозри у справі про розкрадання у зоні АТО
Боец Нацгвардии получил ранение вследствие подрыва на неизвестном взрывном устройстве в районе Новотроицкого, - спикер АТО
В Одессе задержаны люди, которые торговали оружием из зоны АТО

Главарями террористов получен приказ посадить шахтёров ОРДЛО на голодный паёк
После шоу Лорак в Киеве певица Анастасия Приходько сделала официальное заявление
В сети рассказали о возмутительном инциденте в маршрутке с дочерью АТОшника

Друг Путина обвинил Киев в войне против Донбасса
Цена жизни: чем убивают бойцов в зоне АТО
Десятки нападений: жители Дебальцево сообщают о появлении маньяка

А тим часом герої АТО збираються до Польщі на заробітки
С наступлением сумерек боевики резко увеличили количество обстрелов на Донбассе. Хроника АТО
Конфликт на Донбассе – на годы, – известный журналист сделал неутешительный прогноз

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

На чьей вы стороне в событиях под Радой?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.11666