АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 1°C
Харьков: 0°C
Днепр: 2°C
Одесса: 4°C
Чернигов: 0°C
Сумы: 0°C
Львов: 6°C
Ужгород: 7°C
Луцк: 4°C
Ровно: 3°C

Полковник Валентин Федичев: Росіяни передбачали, що лише полонених буде понад півтори тисячі, і це покажуть iз ганьбою на російських телеканалах

Полковник Валентин Федичев: Росіяни передбачали, що лише полонених буде понад півтори тисячі, і це покажуть iз ганьбою на російських телеканалах
Полковник Валентин Федичев: Росіяни передбачали, що лише полонених буде понад півтори тисячі, і це покажуть iз ганьбою на російських телеканалах

Заступник керівника штабу АТО розповів «УМ» правду про вихід iз-під Дебальцевого, про те, хто воює на сході і що таке «теорія білих трусиків»

Переді мною полковник Федичев Валентин Миколайович, заступник керівника штабу АТО. Донський козак iз діда-прадіда, він останнім виходив із блокованого Дебальцевого, подолавши 60 км до наших позицій і ледве не замерзнувши на 18-градусному морозі. Двоє його синів теж воюють. Через чотири місяці після тих драматичних подій ми розговорилися про особливості війни за Донбас і про те, що ж тоді насправді відбулося.

— Пане Валентине, ви родом зі сходу, чи не так? Що для вас ця війна, яка розвела ваших земляків по різні боки барикад?

— Я народився у Станиці Луганській. За походженням я — донський козак, iз дуже стародавнього козацького роду. Козаки — це не етнос. Козак — це певний стиль життя. Козаки, які були поставлені імператрицею Катериною на притоках Сіверського Донця, служили батьківщині. За цю службу їм видавали землю. Вони працювали на землі, заробляючи на амуніцію. Розплачувались перед державою військовою службою. Про сучасників радше казати як про спадкоємців козаків, які жили на цій території.

Я розглядаю антидержавні виступи своїх земляків, які є спадкоємцями донських козаків, як зраду державі, на території якої вони жили всі ці роки. Я нагадую цим козакам, що подібний приклад був під час Великої Вітчизняної війни, коли на території, підконтрольній війську Донському, було створено ССівський корпус генерала Шкурова. Так ось, дії моїх земляків дуже сильно повторюють дії тих колабораціоністів.

— Ви останнім вийшли із Дебальцевого. По той бік стояли регулярні російські війська чи сепаратисти?

— Реально воюють проти нас найманці з-за кордону: з Росії, Франції, Сербії, Іспанії, Італії тощо. Все це люди, в яких закипіли мізки, вони сприймають боротьбу з фашизмом, перебуваючи на боці фашистів. Я використовую термін «фашизм» як політологічний, а не як пропагандистський. Хто ті люди? Більша частина найманців — колишні військовослужбовці, які вирішили реалізувати свої військові навики зароблянням грошей під ідеологічним прикриттям. Усвідомлюючи, що це не зовсім законна справа (навіть за російським законодавством за посiбництво дають до восьми років), проте їм потрібне якесь обґрунтування для себе. Чому він не знайшов себе в житті в Росії? Чому там не зміг знайти роботу для себе за 60 тис. рублів, а тут таку роботу в ролі військового запропонували на території чужої держави? Тут йому аргументують: «Будеш російськомовних людей звільняти від фашистів та ультрас, які намагаються знищити росіян, білорусів та козаків...»

Основна частина бойовиків, вона ж найбільш боєздатна частина — це найманці. Це необов’язково ентічні росіяни. Це росіяни з території Росії. До них належать і чеченці-кадировці. Чому я кажу чеченці-кадировці? Бо я зустрічав чеченців, які дуже добре воюють за Україну. Другий контингент — донські козаки або воїни атамана Козіцина (шарлатана та афериста, талановитого афериста). Вони згадали про те, що колись, у далекому 1918 році, серйозно казали про територію Всевеликого війська Донського, яка би простягалась від Царицино і до територій Луганської та Донецької областей. Заговорили знову про створення козацької республіки. Відповідно, має прийти Велике військо донське для захисту території. Знову винятково ідеологічна фішка. Слід віддати належне: в них доволі боєздатні частини, серед яких дуже багато колишніх військовиків.

Наступна найменш боєздатна частина бойовиків — це місцева «шушера». Як мій сусіда по городу: п’ять ходок на зону, і тут він раптом став великим зі зброєю в руках. Також місцеві безробітні, яким запропонували заробити з автоматом. Інструкторами, які розповідають, як треба воювати: ту ж танкову атаку провести своїм екіпажем, збити літак або підготувати та реалізувати плани зі знищення артилерійської батареї — є військовослужбовці російських регулярних військ. Вони намагаються безпосередньо в бойових діях не брати участь, а підштовхують у спину, виконуючи роль заградзагону (заградзагони розташовуються позаду основних військ для запобігання втечі військовослужбовців iз поля бою, упіймання шпигунів, диверсантів і дезертирів. — Авт.).

— Під Дебальцевим було багато різної суперечної інформації. Зокрема, про кількість наших силовиків. Налічували їх аж до 8 тисяч... А скільки було насправді?

— Це рахував противник. Не є секретом, що справжні цифри на порядок менші. У самому Дебальцевому стояло півтори тисячі силовиків. Разом з опорними пунктами західніше Дебальцевого — дві сімсот. Найцікавіше те, що 6-8 тисяч рахував противник, тому навіть після відведення звідти військ іще добу боявся заходити в місто та обстрілював райони, де залишалася несправна техніка, яку ми не могли евакуювати. І вважав, що більша частина українських Збройних сил перебуває в місті. Це якраз підтверджує, що виведення військ відбулось ефективно.

— Зараз відомо, скільки бійців вийшло, скільки було поранених, скільки в полоні?

— Я казатиму дуже близько до істини. Цифра постійно плаває та змінюється. 2 700 було. Втрати: вбитими, пораненими та в полоні близько 300-350 осіб. Завдання зі створення котла, яке поставив Путін перед Захарченком, передбачало, що Збройні сили будуть виходити по так званому «зеленому коридору», здавши попередньо свою зброю. Передбачалося, що лише полонених буде понад півтори тисячі. І це покажуть iз ганьбою на російських телеканалах. Насправді в полон потрапили близько ста осіб. Ось співвідношення намірів противника та реальні цифри. Виходили зі зброєю з мінімальними втратами. Вбитими — 22 особи. Ось і показник оцінки вміння офіцерів реалізовувати найважчу форму бойових дій — вихід iз блокованого району. Котла під Дебальцевим не було.

— Особисто ви передбачали ситуацію, що могли потрапити в полон?

— Ми разом з іще одним офіцером виходили із сектору С iз Дебальцевого. Дві доби йшли тилами противника. Витримати витримали. Хоча 60 кілометрів по нерівній поверхні для нас виявились доволі серйозним випробуванням. Господь Бог допоміг, бо сили не було звідки взяти. Ми були знесилені, навкруги противник, температура опускалася до мінус 18. Ми могли заснути і не прокинутись. І раптом ми знаходимо відбитий російський автомобіль, у кузові разом iз боєприпасами та продовольством лежало два спальники. Ми мокрі, закуталися в ці спальники і поспали дві години до початку артилерійської канонади. Зірвались. Навкруги темно. Але сон трохи додав нам сили. І тихесенько пішли посеред ворожих позицій.

Коли ми виходили, нічого не казали один одному. Просто чудово розуміли: якщо одного із нас поранять, то другий його не винесе. Просто фізично не зможе. Тому в кожного з нас була напоготові граната. Крім того, наші посади не передбачають здачу в полон. Ми були готовими до цього. Але Бог милував. Танк стріляв прямою наводкою, проте стояк зрикошетив метра у півтора від нас і снаряд розірвався в повітрі, не зачепивши нас. І так чотири рази поспіль. Ми виходили на їхні вогневі рубежі та батареї. Ми хотіли зайти в село, де був їхній розвідувальний підрозділ. Ми з ними стикнулись, розвернулись і так само повільно пішли. Вони нас побачили, але не могли повірити, що вночі двоє придурків можуть швендяти по їхніх розташуваннях.

— Коли ви дійшли до наших позицій, що найпершим зробили?

— Коли ми переконалися в тому, що йдемо до наших позицій, відчули дику втому. Лишалося ще 12 кілометрів, але ми просто впали на пагорбі, порослому травою. Я молився Богові, аби з’явилася машина. І вона з’явилася. Їхав «Урал», патруль вискочив: «Руки догори! Покажіть документи, хто ви такі...». Коли нас завезли, з нами поспілкувалася жінка-психолог. Ми добре знаємо одне одного. Одразу ж нагодувала нас зупою гарячою. Потім чай із шоколадкою. Ми переодягнулись у чистий одяг. І дуже швидко відновились.

— Ви вирішили реалізувати себе і як письменник. Що спонукало взятися за перо?

— Образа за те, що протягом 20 років в Україні не вийшло жодного твору про сучасні Збройні сили України. Тим паче українською мовою. Роман має назву «В мене немає інших бажань». Співавтором виступила Людмила Шпитяк. Ми почали писати новий роман. Він буде стосуватися чотирьох поколінь офіцерського корпусу. Війна внесла великі зміни в сюжетну лінію. Тепер більша частина нового роману буде стосуватися і кохання, і війни. Допоки ми його відклали до закінчення війни. Хоча деякі глави вже були написані. Ми думали, що центром будуть спогади одного з героїв. Буде багато автобіографічного. За попереднім задумом, основні сюжетні лінії стосувались би Афганістану. Тієї війни, яку я пройшов.

— А на війні є місце для кохання?

— Знаєте, є така теорія «білих трусиків». Річ у тім, що образ жінки — це образ того, що бійці захищають. Коли приїздять ансамблі виступати перед солдатами, солдати нерідко кажуть, що дівчата можуть не співати, а лише ходити перед ними. Нам, чоловікам, це потрібно. Потрібно бачити жіночу красу. Нам потрібно фантазувати та мріяти. Тому дуже важливо, коли ми дивимось на жінку, уявляти її в ролі дружини, сестри, іноді в ролі матері. А ще — завжди потрібен якийсь фактор для мізків, який би перекривав те, що ми називаємо бойовим стресом, фактор мрії. Без цього військова праця втрачає сенс.

umoloda.kiev.ua

 

Теги статьи: Федичев Валентин

Дата и время 28 июня 2015 г., 15:05     Просмотры Просмотров: 2722
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

На чьей вы стороне в событиях под Радой?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.059903