АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 0°C
Харьков: -4°C
Днепр: -2°C
Одесса: 3°C
Чернигов: -1°C
Сумы: -3°C
Львов: 3°C
Ужгород: 6°C
Луцк: 2°C
Ровно: 1°C

Олексій Соколовський. Особистий ринг

Олексій Соколовський. Особистий ринг
Олексій Соколовський. Особистий ринг

Ця історія не тільки про нього, але й про тих, заради кого він вижив

Він відмовляється називати себе героєм. Незважаючи на нагороду. І категорично забороняє робити це іншим. Тому ця історія буде не тільки про нього, але й про тих, завдяки кому і заради кого він вижив.

Того вечора Майдан нагадував йому калейдоскоп, складений зі звуків. Гуркіт машин, що байдуже летіли дорогою повз нього, зливався з пристрасним шепотом закоханих, які проходили поруч. Він дослухався до кожного звуку, і широко розплющивши очі, вглядався в обличчя бійців АТО, чиї знімки стояли тут на центральній площі Києва і країни. Читав у їхніх очах втому, біль, сум, радість – суміш почуттів, які щохвилини переживав сам. Він обережно сів на граніт поруч з фотографіями і раптом побачив поперед себе неймовірно щасливу, захоплену дитину. Білявий хлопчик, сміючись, біг йому до ніг, не помічаючи нічого навколо. Вітер грався дитячим волоссям, тонким і прозорим, наче підганяючи хлопчика ще ближче, мало не в обійми.

У ту ж мить дитину різким рухом смикнула до себе жінка – вочевидь, матір.

- Якщо не будеш слухатись - дядя тебе забере на війну! – вигукнула вона, кинувши оком на його форму і медаль на грудях. Вона дивилася на нього холодними, скляними очима, а він завмер від подиву, не знаючи, що відповісти. З медалей погляд ковзнув на милиці, потім на нерухому ногу, сховану у спеціальний чохол. На блідому лиці жінки проступили червоні плями... 
- Ви відвоювалися вже…- насмішкувато додала вона, вхопивши малого. 
- Сподіваюсь, що ні. Ще повоюю, - нарешті промовив він, але жінка його слів вже не чула. Не сказавши ні слова, вона чимдуж пішла геть з Майдану, тягнучи за руку малого.

 

Відвоювалися вже…

 

Він – поранений боєць 93-ї механізованої бригади Олексій Соколовський – лишився, мовчки ковтаючи образу. Дивна річ життя. От у нього є орден «За мужність», його величезний портрет серед інших висить в Адміністрації президента як нагадування про самопожертву сучасних героїв, проте сторонні люди, які бачать його на вулиці у Києві, частіше ховають очі і пробігають повз, аніж вітаються чи просто посміхаються.

- Вас це ображає? 
- Ні, - з філософським спокоєм говорить він, пускаючи у повітря молочну хмару тютюнового диму з козацької люльки. – Бо який же я герой, якщо у тому бою окрім мене постраждали ще зо два десятки хлопців? Якщо були і загиблі? Якщо інші виносили поранених, а я вже не міг?

«Відмовитися? Хіба можна?»

Про те, що замість другої лінії оборони, Олексій з двоюрідним братом Сашком одразу опиняться в бою, вони батькам не сказали. Хлопці і самі не чекали, що цей бій, перший і одразу ж такий страшний і кривавий, станеться з ними так швидко. Відмовитися? Хіба можна? Чи ти жартуєш? Там, в аеропорту хлопців поливають снарядами і бензином, а вони відмовляться? Ні. Безглуздо. Нечесно. Так не зробив жоден з них. Вони готувалися до цього бою кілька місяців – берегли набої на навчальних стрільбах, аби їх не забракло під час справжнього бою, купували рації і зарядні пристрої до них. Утім, взяти їх з собою у бій не встигли. Машина зі спорядженням затрималась. А справа не чекала. Чому їх необстріляних резервістів кинули тоді у той бій? Може, тому що у роті більшість були добровольцями, та ще й з Донбасу? Мовляв, нехай ідуть і покажуть, на що здатні? А, може, більше не було кому чи ніхто просто не хотів?

Вони рушили у бік монастиря біля села Піски, з якого бойовики обстрілювали аеропорт, рано вранці, 17 січня. Ковтали холодне повітря, намагаючись побачити хоча б щось крізь туман. Вдалині, за брудно-сірим обрієм виднілася метеовишка. Коли почався мінометний обстріл, машини глохли, харчали, спинялися, наражаючи на небезпеку згоріти всіх, хто був усередині. Вражений уламками люк скорчився і не випускав їх з десять хвилин. А коли вони врешті вийшли з машини, то замість того, аби повернутися назад, знову рушили вперед, туди, де був ворог. Такий наказ. Йшли пішки під прикриттям машини. Він ніс у руках півтори тисячі набоїв. Брат тримав кулемет. Утім, випробувати себе в умовах спражнього бою хлопці не встигли. Шквал ворожих мін накрив їх обох одночасно. Свідомість не втрачав. Тільки події і люди розмістилися в голові наче у матриці. Звук вибуху, пронизуючий біль, морок, потім крик санітарки «три плюс дуже багато», далі рентгени, обличчя, «вени злиплися, тиск падає»…

Потім він дізнається, що його вцілілі товариші все ж дійдуть далі і майже виконають поставлене завдання. Але відступлять.

Коли до нього у реанімацію прийдуть журналісти, він чесно скаже їм, чому так сталося: операція провалилася, бо була погано спланована, що у його хлопців не було резерву і не вистачало набоїв. Зрештою, його колеги з підрозділу відступили тільки тому що у них закінчився боєкомплект – інакше б ішли далі, вперед, допомагати тим, хто стояв в аеропорту.

 

Переконує, що його зачіска – то зовсім не чуб козаків, до яких йому ще ой як далеко

 

Минуло сім місяців. Олексій – пацієнт військового шпиталю, запрошує мене у свою затишну палату. Її бліді стіни спалахують яскраво- ніжними дитячими малюнками. Його рухи різкі і чіткі. Стрибок на милиці – і він уже готує каву, ще один – і він миє чашку. На секунду завмирає. Бачу, як по обличчю прокочується нервова хвиля болю. Він відступає – і Олексій знову з посмішкою. На фотографії, що висить в Адміністрації президента, це обличчя зі шрамом, очі – глибокі, наче бездонні, повні жалю. У житті шраму майже непомітно. Не змінилася зачіска. Пасмо світлого волосся, яке він лишає посеред виголеної голови, здалека нагадує козацький оселедець. Але боронь боже сказати Олексію, що він наслідує козаків – курить люльку, носить чуба, принципово намагається говорити лише українською. Хоча виріс у російськомовному Первомайську на Миколаївщині і навчався у російській школі. Він переконує, що його зачіска – то зовсім не чуб козаків, до яких йому ще ой як далеко, а зробити її його надихнув Майдан.

- І навіть на війні голилися? 
- Аякже. В аеропорт ішов з такою ж зачіскою. Але було холодно і небезпечно, тому ховав її за шоломом і підшоломником.

Перебиті кістки ноги Олексія тримає металевий апарат. Уламки міни рознесли голеностопний суглоб. Тепер замість нього там стоїть кістка з його ж тазу. За кордоном йому могли б поставити протез, але з ним не можна піднімати до рук нічого важчого за 20 кг. А як же сини? Першокласник Богдан, якого захочеться підкинути до стелі?

- Краще я буду швидко ходити на своїх, ніж бігати з тим протезом, - говорить Олексій, розглядаючи металеві кріплення на нозі.

Він справді зможе ходити. Коли знімуть кріплення, коли потихеньку стане на ногу, коли розробить її, докладаючи величезних зусиль. Сподівається, що колись піде навіть без палички. Утім, це перспектива не на місяці, а на роки.

Зигзаги життя

А втім війни, поранення, болю, мук у шпиталі могло взагалі не бути. Його б не шукав жодний військкомат, бо після строкової служби у прикордонних військах Олексія комісували. Його життя і далі йшло б собі спіралями і зигзагами, підкидаючи вгору, коли дружина народжувала йому синів. Або спускаючи донизу, коли він розлучився з нею і став жити окремо.

Після розлучення він на якийсь час навіть вирішив стати послушником у монастирі. Молився, слухав ченців, дослухався до себе і зрештою усвідомив, що просто ховається тут від своїх проблем, тому почне життя спочатку.

- Після того я почав працювати звичайним складальником меблів, нікому не розказуючи, що колись займався їх дизайном, - говорить Олексій. – Така доля. Я її прийняв.

Коли навесні 2014 року його Миколаївщину залихоманило від сепаратистських настроїв, доля вкинула його у вир подій. Він почав чергувати на блок-постах, став одним з учасників громадської організації «Майдан – Південь», яка допомагала з ремонтом військових машин.

 

Його б не шукав жодний військкомат, бо після строкової служби у прикордонних військах Олексія комісували

 

Вдома, як і на роботі, такі зміни у ньому зрозуміли не одразу. Керівник підприємства, де працював Олексій, злякався його зачіски, запитавши, чи не вступив він бува у ряди Правого Сектору. Олексій у свою чергу рвав шаблони і нищив міфи про патріотизм у російськомовних містах, про любов до країни, у якій живеш, про борг перед нею. Так зникали друзі, розривалися звичні зв’язки. Так змінювався він сам.

У вересні Олексій нарешті потрапив у батальйон «Донбас». А за півтора місяці перевівся на контракт у 93-ю бригаду разом зі своїм двоюрідним братом Олександром.

- Ми виросли разом, - говорить Олексій. – І коли я сказав братові, що йду до війська, він покинув усе і пішов зі мною. 
- А синам про своє рішення іти на війну сказали?
- Вони не знали. Батьки теж. Я говорив лише, що тренуюсь на навчаннях. Про те, що будуть бойові виїзди, я їм не сказав. 
- А якби ви загинули?..

Він уважно дивиться мені в очі. Відвертається.

- Потім дізналися б…- спокійно відповідає.

1 вересня він поїхав на лінійку до молодшого сина Богдана, який ішов в перший клас. Стояв під палючим сонцем на милицях, не присів, не сховався. Потім вийшов до дітей і педагогів з привітальним словом. Богдан у цю мить сяяв від гордощів. А потім, фотографуючись, заскочив батькові на руки, обійняв за шию. Старший син Максим при цьому стояв поруч і тримав батька за руку.

Поранення Олексія дуже змінили хлопця. Він професійно займається велоспортом, проте не зміг вдало почати сезон, відставав від суперників у змаганнях. І майже здався у своїх прагненнях стати першим, якби не розмова з батьком.

- Коли я, лежачи у шпиталі, запитав його, в чому річ, син сказав просто: «Па, я не можу!». Я дав таку ж просту відповідь: якщо не можеш, не муч себе, кидай спорт, повертайся у звичайну школу, будь таким, як і всі. Але знай. Якби я сказав тоді, під час поранення «не можу», мене вже б не було серед живих. Я б загинув під тим обстрілом, здався б. Бо забрати мене змогли не одразу. Довелось повзти самому, крізь біль. Коли Максим почув це, його голос затремтів. І щось певно спрацювало. Син почав працювати над собою. І цьому сезоні став триразовим чемпіоном України з велоспорту у соєму віці!

Олексій пишається сином, розказує про його досягнення волонтерам. Бо сам теж професійно займався велоспортом і бігом. Долав марафонські дистанції. А ще дуже вболівав за українських боксерів – братів Кличків і Олександра Усика. Коли у квітні Олексія в інвалідному візку привезли в Палац спорту подивитися бій між боксерською командою «Українські отамани» та збірною Росії, російські коментатори сплутали його з Усиком.

- В американской военной форме, с украинской символикой, - дивувалися коментатори незвичному образу «спортсмена».

Після цього випадку товариші по службі кілька тижнів кепкували з Олексія, випрошуючи у нього автограф. У шпиталі його довго кликали «Усиком». Зрештою, зі кілька днів він таки зустрівся з «двійником».

- Порівнювати нас смішно, - зізнається Олексій. Не може приховати роздратування. – Усик – сильний, міцний. Я ж – худий, блідий, слабий, на милицях…

У слова про слабкість я не вірю. Слабка людина прийняла б свою долю, змирилася б. А він пручається. Коли не спитаєш як настрій – відповідає, що «все добре, як завжди». На питання «чи болить?» говорить, що «звичайно ні, чого б це воно боліло». Він не зациклюється на чорному навіть тоді, коли на ньому немає жодних світлої плями. Навіть тоді, коли замість обіцяних 5000 гривень зарплатні йому на картку надсилають або 500 або взагалі забувають нарахувати. Він тримається на рингу, впираючись у нього однією ногою і милицями. І при цьому вимагає не називати його героєм, попри державні нагороди.

- Ми – не герої, ми – звичайні люди, - говорить він.

…Звук милиць, що торкаються сходів шпиталю, відбивається від старих, міцних стін.

 

Жалкую, що так мало встиг повоювати

 

Олексій вітається з побратимами, що вдихають на повні груди свіже повітря після дощу. Вони теж звичайні люди – слабкі тілом, проте сильні духом.

- Це Андрій, спражвній кіборг, - вказує на чоловіка, якому кілька днів тому в Італії поставили замість руки новітній протез. Той важким рухом піднімає механічну руку, подає для вітання, втомлено посміхається.
- А це Саша, - посміхається блідому хлопцю з протезом замість ноги і глибоким червоним шрамом на обличчі. Він киває головою, повільно піднімаючись на залізну ногу.

Кульгаючи, хлопці рушають у бік шпитального буфету.

Коротка дистанція, яку вони вже можуть подолати із заплющеними очима. Дорога, на якій сотні разів обговорювалися і руйнувалися плани.

- Єдине, про що жалкую – це те, що так мало встиг повоювати, - зізнається Олексій. – Тому вже думав про те, аби повернутися на передову. Подавати хлопцям набої наприклад. Але стримую себе. Бо не хочу бути для них тягарем чи гальмом.

Утім, і йти з рингу він не збирається. У нього сини, заради яких він готовий втілювати у життя плани – займатися громадською роботою у рідному місті, знову рвати шаблони, прищеплюючи любов до Батьківщини тим, хто її не відчув.

 

http://glavcom.ua/

 


Теги статьи: Соколовский АлексейГерои АТО

Дата и время 12 сентября 2015 г., 18:57     Просмотры Просмотров: 6019
Комментарии Комментарии: 0

Похожие статьи

Боец Емельянов, пострадал в ДТП, но не может добиться справедливости: "Дело затягивают. Водитель был пьян и летел 120 км/час"
Прошел ад Иловайска и Дебальцево: в сети рассказали про погибшего на Донбассе бойца АТО
Максим Музыка: "Нельзя говорить фронтовику: "Тебе ничего не надо делать. Только лежи, плачь и жалуйся на жизнь"

В Киеве отменили траур по бойцам АТО, чтобы не портить настроение
"Здесь тебе не курорт": воина АТО оскорблениями довели до самоубийства
"Плечом к плечу с мужчинами": юная Героиня АТО поделилась с украинцами своей историей войны

В зоне АТО погиб 19-летний боец
Мемориальную доску Герою Украины Андрею Кизило открыли в Умани
Дмитрий Ярош: в украинской армии рулят “совковые подходы”

Появились фото бойца АТО, чью загадочную гибель скрывают
В АТО погиб боец 72-й бригады Виктор Мельник
Когда терял сознание, думал о тех, кто ждет дома: Впечатляющая история борьбы за жизнь бойца АТО

Комментарии:

comments powered by Disqus
24 ноября 2017 г.
loading...
Загрузка...

Наши опросы

На чьей вы стороне в событиях под Радой?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.052326