АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 1°C
Харьков: 7°C
Днепр: 9°C
Одесса: 5°C
Чернигов: 0°C
Сумы: 3°C
Львов: -1°C
Ужгород: 2°C
Луцк: 0°C
Ровно: 0°C

Тисяча «бойових» і «агенти Кремля»

Тисяча «бойових» і «агенти Кремля»
Тисяча «бойових» і «агенти Кремля»

Чим довше я в армії, тим частіше в мене виникає враження, що десь у Міністерстві оборони засіли московські агенти, які роблять все можливе, щоб підірвати обороноздатність нашої країни. Нічогеньке таке твердження? Схоже на заяву божевільного, який, до прикладу, каже, що йому достеменно відомо – за нами стежать марсіани.

І дійсно, хто я такий, щоб заявляти про таке? Високопосадовець СБУ, офіцер контррозвідки, народний депутат, який підслухав у кулуарах, як вороги змовляються знищити Україну? Ні. Звичайний собі піхотинець. Тиняюся собі окопами у Мар’їнці і вигадую різні нісенітниці. Додайте сюди тривале перебування у зоні бойових дій, стреси, контузію, недосипання. А є взагалі люди, яким все на світі не подобається, всі їм винні і все в цьому житті погано. Можливо, я й злетів з котушок, і просто не визнаю це, але я все ж таки вважаю, що маю рацію. Є просто випадки, коли знизу краще видно.

1000 бойових

Бажаєте доказів? То давайте перейдемо до доказів. Почнемо з запитання, яке мені постійно задають бійці на передовій.

  1. Нам обіцяли 1000 гривень за день, коли відбулося бойове зіткнення. Де вони? 

А й дійсно, де вони? Все літо ми стояли під Маріуполем, під постійним вогнем «градів», мінометів та артилерії противника. Де ж обіцяні гроші?

Тоді нам пояснили, що це не було бойовим зіткненням, бо ми не могли відповідати. Тобто, ми не стріляли у відповідь. Були випадки, коли стріляли, тому, що диверсійні групи до нас підходили досить часто. Але, най вже буде. Не заробили. Тим більше, що нам пообіцяли – отримаємо якусь премію за виконання завдань у секторі «М».

Прибули ми під Мар’їнку, де воюємо вже п’ятий місяць. Стріляють по нас кожного дня. У нас по кілька серйозних боїв на тиждень, коли зіткнення тривають по 3-5 годин.

Де ж наші бойові? Ротні чемно подають дані про учасників зіткнення на батальйон, батальйон на бригаду, бригада у сектор. У Мар’їнці один з наших товаришів загинув. Дуже багато отримали поранення. Тільки за минулий тиждень поранені троє, контузії отримали двоє. Журналісти приїхали у лікарню до Ведмедя та запитали в нього: «А ви отримуєте 1000 бойових?». Ніколи! А ще й чиновник з міністерства сказав, що виплатили всім, окрім тих, хто неправильно подав документи. І ще він сказав, що коли ці документи будуть перероблені, військовим виплатять 500000 гривень.

Ну, слава богу! Виплатять. Але, як у старому анекдоті, є один нюанс…

Питаюсь я в управлінні бригади… Тут маю зробити один відступ. Те, що зараз пишу, я роблю без відома керівництва бригади. Тому, що не хочу їх підставляти. Я надзвичайно поважаю командира бригади, бойового офіцера, мудре керівництво якого багатьом з нас зберегло життя. Не менше поважаю бригадного замполіта, людину кришталевої чесності, який чесність вивів у основний принцип свого життя. Я не повідомляю їх, тому, що вони кадрові воєнні і командування може зіпсувати їм кар’єру. Впевнений: як тільки я напишу цей текст та розповсюджу його, ті самі «кремлівські агенти» у високих кабінетах почнуть дзвонити у бригаду і кричати у трубку: «Що то в тебе там за о…вший лейтенант? А ну заткни його». А якщо не заткнуть, стануть на мою сторону, то наші запроданці придумають, як зіпсувати чесним військовим життя. Їх можна перевести кудись у задуп’я і заморозити послужний ріст. Можна «загубити» їх чергу на квартиру…Негідники, як відомо, дуже винахідливі на підлості.

А мені що зробиш? Я мобілізований і не збираюся робити військову кар’єру. Я у Мар’їнці, тут між нашими та ворожими позиціями 200-300 метрів, так що запхати мене у більшу дупу просто неможливо. Виженете мене з армії? Глумливо посміхаюся.

Саме з цієї ж причини я не буду називати свої джерела у 93-й бригаді, у якій схожа ситуація.

Отже, повернемося до виплат. Нам повернули документи, не так зроблено, не так оформлено. До того ж назадавали купу дурних запитань . Наприклад: «А як ви можете доказати, що всі люди, яких ви вказали, приймали участь у бою? А може вони були після наряду і спали в цей час?» і ще багато запитань у такому ж стилі. Шановні, коли починається ворожа атака у окопі всі, і ті хто має відпочивати, і ті , хто рахуються у штабі бригади, і кухарі, і водовози. Всі!!! Тому що жити хочеться. Тому що розумієш, якщо, наприклад, кадировці  прорвуться, голови повідрізають всім, не зважаючи на посади та звання. Шановні, ви колись бачили як ідуть у атаку наколоті наркотою чеченські бойовики? В повний ріс. Коли його пробиває три кулі, а він іде, не відчуваючи болі, тому, що в ньому три дози «вінта», який робить людину нечутливою до болі? А наші хлопці бачили! 

От вимоги до документів, які треба подати на отримання бойових.

 
2
 

На перший погляд нічого складного. Але ми вже стикались з оформленням документів на отримання статусу учасників бойових дій – УБД. Шрифт не такий – повернуть. Поля не того розміру. Переробляйте. На сьогоднішній день УБД мають одиниці. В основному ті, хто воював ще і у перший рік війни.

А тепер увага! Військові на передовій спілкуються між собою, отож я знаю, що не отримали бойові і у 93-й бригаді.

Неправильно оформили документи бригади, які постійно ведуть бої і яким винні кругленьку суму. Не дивно?

Добре, припустимо, ми тупі піхотинці і не в стані правильно оформити папери. Ми, вибачте, замість того, щоб папірці писати, воюємо. Але ж ви там у міністерстві знаєте, як треба зробити? То допоможіть нам. Ви маєте подані нами дані, то віддайте їх вашому співробітнику, нехай виставить вірні відстані і виплатить людям гроші.

Відразу обмовлюся: не за себе переживаю. Я керівник прес-служби, тобто числюся в управлінні. Управління має бути у штабі, штаб трохи далі від лінії безпосереднього зіткнення, і бойові я не можу отримати. Те, що я на передовій, то це моя особиста ініціатива, тому що, на мою думку, тут я оперативніше виконую свої посадові обов’язки. Мені, як то мовиться, «за державу обідно».

Отже, грошей немає. І що тут хлопці на передовій мають думати? А вони думають, що нас обдурили. Як ви думаєте, це додає їм бажання воювати?

От я, наприклад, маю декілька варіантів, чому нам не платять.

  1. Нам і не збирались платити. Тобто держава, яку ми захищаємо, просто нас обдурила. Треба було якось заохотити людей воювати, і пообіцяли, а тепер не знають, як «з’їхати»? Шановні пани у кабінетах, ми тут не за гроші стоїмо. Самі знаєте, хто хоче відкосити, той відкосить. Ми не косили. Прийшли – воюємо. Не можете заплатити, не треба обіцяти. Скажіть як є: «Хлопці, якщо ви не будете стояти, москаль прийде до нас додому. Держава бідна, потерпіть». Ви що, думаєте ми додому підемо?
  2. Платити збирались, але все зависло через звичайну бюрократію. Панове, ми будуємо нову боєздатну армію чи ні? Якщо будуємо, то хай хтось підніме дупу від крісла, проаналізує, через що гальмується таке важливе питання і ліквідує цю прикру перепону. А якщо не бажаєте, то знайте, це підриває бойовий дух частин на передовій, і це або злочинна халатність, або зрада.
  3. Платити збирались, але знайшлись злодії, які притримують ці гроші, і крутять їх, наприклад, через банківські рахунки. Тоді це звичайний кримінальний злодій. Треба знайти злодіїв і посадити до в’язниці. І посадити треба надовго, бо це справа державного значення.
  4. Велика кількість людей, які брали участь у боях, найближчим часом мали б звільнятись. Тягнуть доти, доки вони звільняться, а тоді скажуть, що немає кому платити?
  5. Це звичайна зрада. У міністерстві сидить якийсь путінський агент, який намагається таким чином організувати на передовій бунт. Розумієте, чим це загрожує країні? Розумієте, що буде, коли більше десяти тисяч озброєних вояків, з досвідом бойових дій, підуть на Київ? Це ж буде катастрофа! Повна перемога Путіна!  

Питання з бойовими треба вирішувати. Якщо люди не можуть правільно подати документи, то може слід цю процедуру спростити? І не треба робити крайніми юриста бригади, чи комбатів, сказавши, що вони там щось неправильно оформили чи подали. Наприклад нашого бригадного юриста я прекрасно знаю – надзвичайно фахова людина. І комбатів знаю тільки з хорошої сторони. Якщо накат піде на них, то будьте певні – це пошуки цапа відбувала.   

Як заробити на захиснику

Продовжуємо…

Закінчує служити четверта хвиля мобілізації. Люди збирається на дємбєль. І от солдату на передовій вручають список речей, які він має повернути. І в цьому списку вказані розцінки – скільки коштує річ, видана солдату, і скільки він має заплатити, якщо він цю річ втратив. Ось цей чарівний список.

 

Я взагалі не розумію, чому речі, які видали, треба повертати. Зброя – зрозуміло. Бронежилет, каска – теж. Видали – поверни. Ви собі уявляєте що з тими речами сталося в польових умовах? До прикладу, каремат. Покладіть його на землю, де гілки, каміння. Поспіть кілька місяців. Вважаєте, що його можна видати іншому мобілізованому, який прийшов служити і має спати на тому карематі ще один рік? Штани утеплені…Взяти б ту людину, яка хоче, щоб їх повертали, вдягнути в ці штани і запустити у окоп, коли там по коліно води і йде сніг з дощем. Рушник…Без коментарів.

Уявіть себе на місці мобілізованого, який прийшов служити, а йому видають шмаття і дрантя, плескають по плечі і кажуть: «Служи синку!»

Цікавить і колонка вартості у цьому папері. Якщо ти втратив, наприклад захисний костюм для води (клейонка, яка навіть легкий дощ не тримає), вартістю 353 гривні (як на мене, собівартість теж завищена), то маєш заплатити на нього 2118 гривень!

Шолом кевларовий, вартість 3300 грн. Пошкодив? Заплати 33000 гривень!

Ми на війні чи в лавці лихваря? Ви що, панове, зібрались ще й заробити на людях, які, ризикуючи своїм життям захищають вас? Що це за розцінки такі дикі?

Одною рукою дали, другою забрали?

Військовим підвищили заробітну плату! Ура! Дійсно підвищили. Тепер рядовий буде отримувати в три рази більше, ніж раніше. Було дві з половиною тисячі, стало сім! Цим фактом, справді, всі втішились. Минув місяць, а АТОшних-то не нарахували. А без АТОшних це майже одне на одне вийшло. Чому не нарахували? Дивись всі ті ж можливі причини, що і в першому розділі статті.

Дємбєль давай

Другий рік триває війна. Чоловіків призивають на військову службу – на рік. Ну от, у багатьох з моїх побратимів цей термін вже закінчився. Вони запитують, коли їх демобілізують. А їм не мають що сказати, тому що демобілізація буде тоді, коли Президент підпише відповідний указ. А коли він його підпише? А це нікому не відомо.

Хлопці кажуть: «Нехай нам чесно скажуть, ви будете служити ще два місяця, тому, що вас немає ким замінити. Ми прослужимо. Але хочемо мати гарантію, що пройдуть ці два місяця, і ми поїдемо додому. Тому що нас збираються звільнити з роботи, бо нас чекають дружини, бо ми маємо якось планувати своє життя». А у відповідь – тиша.

То чому б Президенту не зібрати прес-конференцію і не сказати, коли він підпише цей указ. Чітко – такого-то числа.

А людина, яка думає, що її демобілізують з дня на день, розслабляється, дозволяє собі випити… Вона вже не на фронті. Подумки вона вже вдома. Ходить як замріяна і через це може нарватись на кулю чи осколок. Хто візьме собі на совість це життя?

Державна зрада

Перейдемо до висновків. Зараз активно ведеться компанія по заохоченню чоловіків до служби на контракті. Звичайно, було б дуже добре, щоб на службу пішли люди, які вже вміють воювати. Боєздатність такої армії була б на порядок більшою. Але чи захочуть підписувати контракт люди, яких систематично дурять?

То може все вищеописане не просто ідіотизм і не просто бажання наживи, а спланована операція, саботаж?

Панове у службі безпеки України, вас це не зацікавило? Якщо ні, то я залишаю за собою право зібрати тут, у Мар’їнці, прес-конференцію, на яку прийдуть хлопці з окопів. І запрошу на цю прес-конференцію журналістів, народних депутатів, а особливо комбатів, які зараз сидять у Верховній Раді. Приїдете?

До речі, шановні комбати, а чого ви мовчите? Чи ви настільки втратили зв’язок з передовою, що не знаєте, що там відбувається?

То як, панове, будете реагувати? Чи вас теж занести у список ворогів українського народу?

Щиро ваш

лейтенант Влад Якушев

Яким ви пам’ятаєте свого чоловіка? Неповоротким ведмедиком у сімейних трусах? Він зовсім не такий. Уявіть, що ваш чоловік стоїть, спираючись на бруствер окопу і цілиться у ворога. Гримлять постріли, та вибухають міни, але його це не обходить, бо у нього на мушці ворог, якого треба знищити.

У вашій пам’яті він тихий п’яничка? Ви помиляєтесь. Бо коли нападає ворог він посміхається і випускає по диверсійній групі «муху» за «мухою». Прості, маленькі, тихі люди – такими вони були у цивільному житті. Але це вони зупинили величезну, і не в примір краще озброєну російську армію.

Цей день, сонячний і тихий, промайнув за всілякими господарськими клопотами. На позиціях була незвична тиша. Жодного пострілу у нашу сторону.

З штабу бригади повернувся Сан Санич, порився в холодильнику, нарізав собі армійської ковбаси. Його моментально оточили коти: чорний «Угольок» і руда «Рижка».

Ми знайшли Рижку два місяці тому. Коло киці вибухнула міна. Їй перебило челюсті, тазові кістки, посікло лапи. Два місяці ми вигодовували її сирими яйцями, і Рижка вижила.

– Ах, прохвости, – сплеснув руками Сан Санич і поділився з котами своєю ковбасою, – Владику, може ти знайдеш нам щось подивитись? Я каву зроблю. Посидимо… А то я в тій піхоті вже забув, що колись був інтелігентною людиною.

Інтернет сьогодні теж був цілком пристойним. Просто якийсь неймовірний день. Хоч бери та у календарі червоним відмічай. Щоб зберегти відчуття свята, треба було підібрати для вечірнього перегляду щось вдумливе, душевне. Я набрав у google.com: «Евгений Гришковец «Дредноуты» та поставив спектакль завантажитись.

«Дредноути» – це перший спектакль Гришковця, який я подивився. Потім були інші, переглядаючи які я дивувався властивості автора зазирати у людські душі, проникати у сутність стосунків і речей. Але «Дредноути» просто вразили мене… Не прекрасною подачею історичних фактів, продуманою сценографією, філігранним виконанням. Він вразив мене щирістю автора. Для самого Гришковця це був крик душі.

Спробую пояснити, чому… Твір розповідає про військові кораблі, битви та про справжніх чоловіків, які гинули у цих битвах, не благаючи ворогів про милість, не опускаючи прапор. І водночас це крик відчаю справжнього чоловіка, який заплутався у проблемах сьогодення, загруз у життєвих дрібницях і не має можливості заявити про те, що він справжній чоловік.

Зокрема, Євген розповідав про німецький крейсер «Емдем», який загинув у нерівному бою, та про його десант, який дивом врятувався та вісім місяців добирався дому.

«Вони пройшли маршем по Константинополю, і вишукувались перед німецьким посольством. Маленька група змучених чоловіків, які зберегли форму…Командир десанту підійшов до посла, віддав честь і сказав: «Десант крейсера «Емдем» вишикуваний!».

«Він мав можливість так сказати, – каже Гришковець. – І він так сказав. А я? Я яку маю можливість? Я що можу сказати? Оце: «дорога моя, я ж все в дім, все в дім…»

І от мені було цікаво, як замполіт роти сприйме спектакль. Цей півторагодинний монолог, коли на сцені лише одна людина, людина, яка не робить нічого надзвичайного, але слова якої заворожують…

Сан Санич зробив нам кави, переставив стілець спинкою до переду, сів і закурив. Спектакль розпочався і мобілізований офіцер дивився не відриваючись, закурюючи одну за одною. Я іноді повертав голову, щоб подивитись на нього і бачив – Санич захоплений.

Я дивився спектакль не перший раз. Багато разів, але у мирному житті. І добре пам’ятаю відчуття, які виникали в мене. Тоді я цілковито поділяв відчай Гришковця, відчай через те, що в мене немає тої можливості, яка була в десантників «Емдема» або в юнги англійського крейсера «Честер», Джона Корнуела. Корнуел захищав свою батьківщину, обертаючи коліщатко навідного механізму гармати, яка жодного разу не вистрілила.

Автор наводить приклад…Бере уявні фото хлопчиків, які виросли і прожили доросле життя. Хтось з них став фінансистом, хтось науковцем, хтось просто пив, поки не помер… А це фото Джона Корнуєла, який помер, обертаючи коліщатко гармати. І про Джона знає вся Англія. І він був зовсім юним, але ні в кого в світі не виникне сумніву, що він справжній чоловік.

Гришковець кричить на сцені: «А я? Про своє життя що я можу сказати?»

А що я, раніше що міг сказати? Я порпався у своєму жалюгідному житті, крапав якісь тексти, намагався створити сім’ю і справити на інших людей враження. Хто я був у порівнянні з моряками з німецького крейсера «Шарнхорст», які продовжували стріляти з своєї гармати, коли крейсер вже горів і лежав на боку?

Тепер я дивився цю п’єсу в АТО. І запитання «Що я зробив у своєму житті?» більше не виникало. І вже були потрібні слова. І в мене, і в Сан Санича, який, як тільки починається бій, біжить у окоп, тягнучи на собі кілограмів двадцять боєприпасів. І в ротного Панди, якого лише щасливий випадок врятував від кулі снайпера.

Не кожен з нас стане легендою, чиї вчинки увійдуть в історію, як вчинок Джона Корнуела. Але ми всі тут. І ми маємо що сказати. І більше немає відчаю, що життя пройде дрібно та нікчемно.

Сан Санич курив, і пив каву. А ще за нашими спинами зупинився повар та за сумісництвом санінструктор Міша. Він не бачив початку п’єси, але завмер і вслухувався у такі мудрі та влучні слова автора.

«Що таке прапор? – запитує Гришковець, і сам відповідає. – Тканина. А якщо придивитись більш уважно – нитки. Ну що страшного було б, якби матроси трішечки приспустили його? Що б змінилося? Англія залишилась б на місці, і Німеччина теж. І океан, тим більше, залишився б на місці. І нікому не треба було б помирати». Сан Санич посміхнувся. Я оглянувся на Мішу і побачив, що він теж посміхається. Для них державний стяг не був лише нитками. Чому вони посміхались? Тому що розуміли – моряки не могли його спустити. Ніколи. І наші Санич з Мішею теж не спустили б.

«Дредноути» – спектакль не про кораблі. Це спектакль про мужність. А ще Євген Гришковець назвав його спектаклем для жінок, які за побутовими проблемами перестали бачити в нас чоловіків, здатних на справжні вчинки. Гришковець шкодує, що книги, у яких можна прочитати про справжніх чоловіків, жінки до рук не беруть. Це правда. Більшість не бере. Інакше не було б тої величезної кількості смертей солдатів, які не пригнулись, коли було треба, тому що думали про домашні проблеми. Не було б самогубств, через те, що бійцю більше немає куди повертатись. Адже це так важливо, коли тебе чекають.

І шкода, що жінки не бачать своїх чоловіків тут. Не бачать, як вони змінюються, коли починається бій.

Ким вони були на гражданці? Менеджерами, майстрами-будівельниками, селянами. Тут вони – воїни. Яким ви пам’ятаєте свого чоловіка? Неповоротким ведмедиком у сімейних трусах? Він зовсім не такий. Уявіть, що ваш чоловік стоїть, спираючись на бруствер окопу і цілиться у ворога. Гримлять постріли, та вибухають міни, але його це не обходить, бо у нього на мушці ворог, якого треба знищити.

У вашій пам’яті він тихий п’яничка? Ви помиляєтесь. Бо коли нападає ворог він посміхається і випускає по диверсійній групі «муху» за «мухою». Прості, маленькі, тихі люди – такими вони були у цивільному житті. Але це вони зупинили величезну, і не в примір краще озброєну російську армію. І через рубіж, який вони захищають зараз не вдається пройти жодній диверсійній групі зі спеціальною підготовкою та обладнанням.

І шановні жінки, пам’ятайте, з фронту він повернеться інакшим, бо більше не сумнівається, що здатен на чоловічі вчинки. Поставтесь до цього з повагою. Дуже прошу.

Спектакль підходив до завершення. І там є такий епізод: літній день, вулиця міста, за столиками сидять люди. Автор піднімає голову і бачить, що над його головою ідуть примари велетенських кораблів – дредноутів.

«Ватерлінії десь на рівні третього поверху, а ще вище труби, гармати, щогли. На палубі стоять матроси у білій формі…».

Автор розгублений. Він дивиться на все це і волосся стає дибки. «А я опускаю очі і бачу носки своїх запилених туфель. А потім кидаю пляшку від газованої води в урну і йду далі. І почуваю себе, як мудак», – каже Гришковець.

А я б не став опускати очі. Я б вдивлявся в обличчя матросів на палубах дредноутів, що проходять над Мар’їнкою. І я б побачив серед них дядю Толю, який бив з ДШК по російському спецназу, який був вже у 50 метрах від позиції «Бунгало». Бив, доки ворожа куля не увійшла йому в голову над бровою. І обличчя снайпера Смаги, серце якого не витримало перенапруги, і хлопців-саперів, яких посікло «монкою» під Маріуполем, і пацанів з третього бата, що назавжди залишились на шахті, яку захищали… і командира афганської сотні Олега Міхнюка, разом з яким стояли на Майдані.

А поруч зі мною стояв би Саня Москаль, який не всидів дома і повернувся з відпустки на передову на три дні раніше. І Сергій – велетень-старшина, який сотні разів ризикував життям, розвозячи по опорниках боєкомплект та продукти, і ротний «Койот», який втратив на цій війні брата, і В’ячеславович – начальник штаба бригади, який за два роки відвоював у АТО та не отримав жодної нагороди, і усміхнений комбриг, якого часто можна побачити на найближчому до ворога спостережному пункті з горнятком кави в руках. Всі ті, хто був тут з нами і до нас.

Ми стояли б на цих літніх вулицях і махали кораблям, що проходять повз нас. І в кожного з нас знайшлось б привітання для матросів на палубі.

Ось ці люди, на фото нижче. Вийшли привітати пропливаючі в небі дредноути.

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

А що можуть сказати ті, хто втік від мобілізації за кордон, хто відкосив? Хай не дивляться цей спектакль. Якщо у прапорі ви бачите лише нитки, то у цьому спектаклі почуєте тільки набір слів, які не мають для вас сенсу.

В нас завжди стріляють на релігійні свята. Жодна значна церковна дата не проходить у тиші та спокої.

Що вони хочуть цим довести? Що зневажають наші цінності? Чи може це такий спосіб війни їхнього «бога», в ім’я якого московські попи освячують зброю, благословляють на вбивство, а в церквах ставлять ікони Путіна та Сталіна, проти нашого – того, що є любов?

Одне слово, у релігійні свята ворога ковбасить.

От і свято Миколая на ворожих позиціях розпочали снайперськими пострілами в нашу сторону. Побачили у приціл святого, який йшов до нас з подарунками? Хотіли його вбити?

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

Прогриміло п’ять пострілів. Потім до них приєднались кулеметні черги. Я слухав тріскотню автоматів, до якої незабаром додались вибухи, і весь цей шум та гармидер здавались мені далекими-далекими. Голосніше за гомін війни у голові лунав голос мого покійного діда. Хриплий, тремтячий голос співав мені, як колись у дитинстві:

Ой, хто, хто Миколая любить?
Ой, хто, хто Миколаю служить?
Тому Святий Миколай
На всякий час помагай,
Миколаю… Миколаю…

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

Наш опорний пункт був в стороні від позицій, на яких тривав найбільш запеклий бій. До нас лише зрідка долітали випадкові кулі. У повітрі гуркотіло та тріщало. Ротний «Панда» віддавав команди, поперемінно говорячи по двох раціях, і мобільному телефону.

«Центр, Центр, чому в вас ДШК мовчить?!», – кричав Панда. «Загасіть той 15-й орієнтир, щоб я більше про нього не чув! Муха, брат, насип від себе до нас на фланг, я скоректую…»

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

Мій дідо завжди співав цю пісню на День святого Миколая. І в нього завжди була для мене чоколяда. Не магазинна, а така: великою грудкою, розміром, як два дідових кулаки. Ніяка магазинна шоколадка не могла зрівнятись з нею за смаком. Зараз мені цікаво, де він брав таку смакоту, а тоді, у дитинстві, було байдуже звідки вона взялася. Я лише чекав, доки дідо Влодко візьме старезного ножа з підгорілою ручкою, і відколе мені великий кавалок…

Ой, хто, хто спішить в твої двори,
Того ти на землі і морі
Все хорониш від напасти,
Не даш йому в гріхи впасти,
Миколаю… Миколаю…

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

Бій перемістився ближче до нас. Пора було виходити на сусідній опорник. Цього разу в нас було підкріплення. Ввечері приїхав начальник прес-центру АТО з двома офіцерами. Привезли свіжу пресу, та планували зранку зняти сюжет про нашу бригаду. Але попрацювати офіцерам прийшлося вже у ночі. Разом з ними я побіг до «Матросів», чиї позиції знаходились в кінці вулиці.

Атаки не було. Хлопці, щільним вогнем притисли ворога до землі. По рації передали, що бойовики запросили перемир’я через контактну групу з припинення вогню.

Можна було повертатися.

Хвилин двадцять було тихо, лунали лише поодинокі постріли. Потім по нас знову вдарили.

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

На Миколая в діда завжди стояла ялинка. Велика, прикрашена старими іграшками, прив’язана до клямки балконних дверей, щоб не впала. Бабця Анда пекла пиріжки з квашеною капустою. Я дуже любив ці пиріжки і ще досі пам’ятаю їх смак. Дідо та бабця жили бідно, але я, мій двоюрідний брат Юрко та сестричка Христя завжди отримували від них гроші у подарунок. Дідо підходив до нас, обнімав та запихав купюру у кишеньку на сорочці. І коли я уявляв собі святого Миколая, то в нього завжди було дідове обличчя.

Ой, хто, хто к ньому прибігає,
На поміч його призиває,
Той все з горя вийде ціло,
Охоронить душу й тіло
Миколаю… Миколаю…

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

На «Центрі» закінчились «мухи» та заряди до протитанкового гранатомету. Закінчувались патрони. Міша побіг до старенького фольксвагена, який нам подарували волонтери, а ми почали збирати боєприпаси – всі, які були в хаті. Старшина – Сергій загрузив повний багажник та поліз у машину, я заскочив на заднє сидіння, а замполіт Сан Санич сів за руль. Міша відкрив ворота, фари блимнули і в асфальт перед «фольксом» вдарила куля. Ворожий снайпер чекав на нас. Куля просвистіла над самим вухом Михайла та дивом не потрапила у авто. Сан Санич рвонув у темряву з виключеними фарами. Одною рукою він тримав кермо, а другою прибор нічного бачення. З монокуляром він добре бачив дорогу.

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

На «Центр» ми під’їхали вчасно. В «Донецька» заклинив кулемет. Гранатомет «Їжака» нагрівся так, що загорівся бронежилет на плечі. Розпечені стволи автоматів ледве випльовували кулі у темноту.

«Владику, кулемет крий, там лівіше від терикона!», – закричав Сан Санич і заскочив у бліндаж.

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

Через нашу голову перелетів заряд РПГ і на вулиці, коло «Гео» запалала хата…

 

І ми завжди співали на цьому святі. Мама та цьоця Дара дзвінкими чистими голосами, цьоця Слава, трішки нижчим, грудним голосом і, звичайно ж, дідо. Бабця мало співала, вона весь час щось ставила на стіл. Тато з дядьком Дзюником відкидались на стільчиках і слухали цей спів з щасливими посмішками, а ми, діти, в цей день взагалі були найщасливішими в світі.

Миколаю, молися за нас,
Благаєм Тебе зі сльозами
Ми Тя будем вихваляти,
Ім’я Твоє величати
Миколаю! Миколаю!

Фото: Влад Якушев

Бойовики чотири рази просили перемир’я і кожного разу порушували його, черговий раз довівши, що не мають ні честі, ні гідності, ні сміливості чесно битись до кінця. Вони зганьбили святкову ніч пострілами і отримали від нас металеві подарунки. До ранку по ворожих позиціях їздили їх машини, збираючи загиблих та поранених.

Фото: Влад Якушев

Це була важка ніч, і все ж таки вона булка казковою, бо ми побачили чудо від святого Миколая. Бій продовжувався майже 5 годин, але всі наші бійці залишились неушкодженими. 5 годин вогняного пекла, і жодного пораненого. Хіба це не найкращий подарунок на свято?

Фото: Влад Якушев

26 грудня. Готую блог до відправки. Розпочався бій.

Бій закінчився о 21:15. Поранений наш боєць. Позивний Сірий. Після першого бою Сірий, за старою козацькою традицією поголив голову, залишивши лише оселедець. Він дав слово не збривати оселедця до кінця служби. Коло Сірого розірвався заряд з підствольного гранатомету. Він міг загинути, але залишився живим. Осколок розірвав м’язи на руці та перебив кістку. Сірому вже надали першу допомогу та відправили до шпиталю. Сподіваємось, що його рука швидко загоїться і збереже працездатність. Будемо просити в святого Миколая ще й про таке диво.

У статті використані фото малюнків, намальованих львівськими школярами для воїнів АТО

Фото: Влад Якушев

Коли у кількох сотнях метрів від вас падає снаряд, випущений з самохідної артилерійської установки, здається, що почався невеликий землетрус. Коли одночасно стріляє батарея з шести машин, ти вже впевнений, що землетрус справжній. Боги війни трусять землю та наводять жах на ворога, і, одночасно, вміють залишатись людьми.

Штаб самохідного гаубичного дивізіону здивував мене абсолютною, мало не лікарняною чистотою. Дощ та хляпа, які панували назовні, дивним чином не давалися взнаки у старому, побудованому ще за царської Росії приміщенні. Такими ж чистими та усміхненими були «боги війни».

На Олімпі

Замполіт Володимир з позивним «Шпана», швидко перезнайомив мене з артилеристами. Я привітався зі своїм земляком Володимиром, який до війни був селищним головою одного з сіл Львівської області, львів’янином Андрієм, який з неймовірним терпінням клеїв військові карти, і чарівним старшим солдатом взводу управління – Іриною.

Комдива ще не було на місці. Він саме повертався з відпустки і цього вечора мав прибути у розташування дивізіону.

На місці був начальник штаба, пан Микола. Усміхнений та великий, він відразу посадив мене за стіл та почав розпитувати, як справи в піхоти.

Він знав, що піхотинцям під Мар’їнкою та Красногорівкою дістається, та хотів почути подробиці. Я почав розповідати, і усмішка з лиця Миколая зникла.

– Нам би тільки наказ отримати. Ми б по ним дорожнім катком пройшлися. Нам би тільки наказ…Ти піхоті скажи, хай не переживають. Якщо почнеться великий наступ, ми їх прикриємо. Позиції та цілі в нас визначені. Ми швидко будемо на місці. Скажи, їм не довго без нас треба буде протриматись.

– «Шпана» познайомив мене з трьома старшими прапорщиками, які воювали у перший рік війни. Ярослав, В’ячеслав та Андрій розповіли мені, як дивізіон воював у секторі «А» та під Луганськом, як у складі батальйону «Колос» брав Савур-Могилу, як старшина 5-ї батареї лісами виводив людей з Іловайського котла. Самохідна артилерія тоді ще 51-ї бригади допомагала 93-й бригаді брати Піски.

Вже в цьому – 2015-му році, дивізіон три місяці успішно воював у секторі «М» під Маріуполем.

Окремої згадки заслуговує мій гід, замполіт «Шпана». Його сутність та зовнішність абсолютно не відповідають позивному. Пан Володимир – надзвичайно інтелігентна людина. У минулому кадровий військовий, він вчився у Симферопольському військовому училищі, потім служив на Байконурі. Тоді там будувалась стартова площадка для «Бурана». В його арсеналі було багато надзвичайно цікавих оповідей про звичаї місцевого населення регіону, захоплюючих військових історій.

Володимир – старша людина, його життя не було легким. Коли йому прийшла повістка, не роздумуючи пішов захищати країну. Вважаю, це заслуговує на повагу.

Кадровий і командир дивізіону – Олександр. Його приїзду чекали не зі страхом, як зазвичай чекають начальство. Коли Олександр увійшов, йому щиро зраділи.

Громи та блискавки

Попри те, що штаб самохідного артдивізіону розташований в тилу, артилеристи не нехтують власною безпекою. Територія патрулюється, навколо штабу облаштовано укриття та вогневі точки, а неподалік – висока будівля, де розташований загін протиповітряної оборони. Я не мав можливості побути у дивізіоні довше двох днів, а тому, вирішив відвідати протиповітряну оборону цього ж вечора.

Незважаючи на пізній час, прийняли мене дуже сердечно. Продемонстрували приготовлені до бою ПЗРК, нагодували тортом, який приготували самі.

– А що за привід для торта? Чийсь день народження? – запитав я.

– Ні, – відповів «Анкета», – просто захотілось свята.

– Свято було б, якби ми у наступ пішли! – промовив «Шабля». – Там піхота за нас всіх віддувається. Арта б вдарила, а ми б її прикрили.

Я сильно скучив за кондитерськими виробами, тому зжер два куски торту, та відправився спати. Зранку ми з замполітом збирались виїхати на батареї.

Посмішка смерті

Перша батарея заховалась у невеликому лісочку. Нас радісно зустріла вівчарка Єва, яка відразу принесла патичок, говорячи очима: «Кидай, будемо гратись!».

Відмовити Єві було неможливо. Патик полетів у кущі, і в мене з’явилося кілька хвилин, щоб поспілкуватись з самохідниками.

Командує підрозділом молодий офіцер, якому нещодавно виповнилося 22 роки. За освітою командир – програміст, отож навіть думки не мав, що скоро командуватиме грізнима сомоходками.

Переважна більшість бійців підрозділу теж мобілізовані. Можливо, тому вони прикрасили свої машини у тематиці, далекій від військової.

На самоходках не намальовано хижих звірів, вони не мають грізних назв. На першій машині, яку я побачив, – емблема «Динамо», тому що її екіпаж вболіває за цей футбольний клуб. На ствол другої машини надягнений чохол зі смайликом. Дивлячись на нього, я тоді подумав, що своїм САУшка посміхається лагідно, а для ворогів – це посмішка смерті.

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

Гуска на броні

Командир другої батареї та старший офіцер батареї теж молоді інтелігентні люди, з вищою освітою. Не знаю, як самохідникам це вдається… Ліс, дощ і… ідеальний порядок в таборі. Друга батарея взагалі складається з дуже оригінальних людей. Наприклад, на стойці намету я помітив кілька палок ковбаси і сніжинки з фольги.

– Готуєтесь до Нового року? – пожартував я.

– Та тут така історія… – розповів комбат, – один з наших приїхав з відпустки, привіз дев’ять палок ковбаси та шоколадки «Світоч». Ми, щоб ковбасу миші не з’їли, повісили її на стойку. І так: з’їмо палку ковбаси та шоколадку, з фольги від шоколадки вирізаємо сніжинку і замість ковбаси вішаємо. Люди з того жартують, в них настрій хороший, і у наметі гарніше.

А ще на батареї живе гуска – Василина Степанівна. Купили її маленьким каченям, ще під Маріуполем. Але гуска виявилася такою компанійською, що різати її ні в кого рука не піднялась. Василині Степанівні зробили спеціальну клітку, яку закріпили на броні, і вона, як повноправний член підрозділу, маршем прибула під Донецьк.

Артилеристи жартують: «Може, наша гуска якось врятує нас, як колись Рим».

Живуть на батареї і два пса – Сепар та Борзий, але Василина Степанівна беззаперечна фаворитка.

А ще батарея знаменита через прекрасного повара Василя. Василь справжній віртуоз баняка та пательні. На інших батареях вже порушували питання, щоб він працював по тижню у кожному підрозділі, але друга батарея з обуренням відкидає всі ці підозрілі пропозиції. Відпустиш, потім назад не допросишся.

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

Три Ольги

Коли ми прибули на третю батарею, артилеристи якраз збирались прогрівати машини, і погодились трошки покатати мене на броні. Коли самохідка стартонула, я мало не вилетів з люка. Нічого не скажеш, достойна колісниця в бога війни.

Машину, на якій мене катали, звали Ольга. Командира екіпажу вдома чекають дружина Ольга і донечка Ольга, і свою гармату він назвав на їх честь.

А ще у третій батареї служить батько героя АТО. Його син Олександр воює вже другий рік, нагороджений трьома медалями. У 2014 році вертоліт, у якому летів Олександр, збили сепаратисти, але він дивом залишився живим.

– Ви про мене не пишіть, – скромно казав не менш героїчний батько. – Про сина напишіть. Він заслужив.

Насправді згадки у статі заслужили всі військовослужбовці батареї.

І веселий молдаванин, якого друзі жартівливо називають «Мей», «Снайпер», «Зьома», «Кривбас», а, зрештою, і всі бійці дивізіону. Якби не строга, прямо таки безпрецедентна військова секретність, я б міг викласти у статті величезну кількість ратних подвигів, та цікавих життєвих історій. Країна повинна знати своїх героїв. І коли закінчиться війна, я обов’язково повернусь до цієї теми. Це потрібно не мені і не їм, це потрібно нашим дітям, які згодом прочитають про цю війну у підручниках з історії.

Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев
Фото: Влад Якушев

 

 
 
Влад Якушев
Влад Якушев

Між нами та ними 200 метрів. А ще є місце, де вони, через ярок, під прикриттям терикону та зруйнованих будинків, підходять на відстань 20 метрів. Це коли з пістолета можна прицільно стріляти, або гранату докинути. Ми у Мар’їнці третій місяць, і на цій позиції в нас вже шестеро поранених.

Вони бачать нас, ми їх. Коли ми тільки зайняли лінію оборони, вони йшли в атаку з криками «Аллах Акбар!!!», потім ми чули «Укропы сдавайтесь». Бачили російські тільняшки та голубі берети, спецназ у формі, яку не видно в тепловізор. А нещодавно, над териконом навпроти підняли сербський прапор. Можливо чеченців змінили найманці з Сербії.

Весь вересень тривали важкі бої. Потім настав відносно спокійний жовтень, коло нам заборонили відповідати навіть зі стрілецької зброї. Можете собі уявити, що це таке, коли в вас стріляють з відстані 200 метрів, а ви не можете відповісти? Це тир. Але хлопці мовчали. Всім дуже хотілося миру. У чергові Мінські домовленості мало хто вірив, але українці терпіли.

З початку листопада наші позиції у Мар’їнці по ночах обстрілювали з мінометів, а по Красногорівці не стидались стріляти з «Градів», і нарешті ми отримали дозвіл відповідати зі стрілецької зброї.

Фото: Влад Якушев

Наступного тижня, коли ворог напав, наші бійці добряче їм всипали. Це були найважчі бої у моєму житті, тому що я не брав в них участь.

Командиру роти, у якій я знаходився, потрібен був резерв і під час обох боїв я перебував на командному пункті підрозділу.

Я сидів і слухав, як командири взводів доповідають про хід зіткнення, чув, як ротний «Панда» керує боєм, прислухався до вибухів, намагаючись зрозуміти, по якій з наших позицій вдарили. Чув, по рації, як хлопці перев’язували пораненого в голову дядю Толю, і що дядя Толя майже не дихає. Чув, як нас підтримали з флангів перша та друга роти і одна з рот третього батальйону.

Ворожі вогневі точки почали захлинатись та замовкати одна за одною.

Бій тривав три години. Для сепаратистів, які звикли, що ми не відповідаємо, це був неприємний сюрприз.

Почувши, що війна знову розгоряється, у Мар’їнку приїхав німецький фотокореспондент Марлен. Коли почався черговий нічний бій, він вибіг на вулицю і почав знімати все, що відбувалося навколо на відеокамеру.

– Вони порушили перемир’я! – кричав він Марлен. – Я це бачив на власні очі! Я напишу про це. Люди у Європі мають про це знати.

Фото: Влад Якушев

Довелося мало не силою тягнути його в укриття.

Це був надзвичайно важкий п’ятигодинний бій. І хлопці знову виносили з поля бою пораненого. З посадки біля нас було чути крики підстріленого сепаратиста: «Суки!!! Укропы!!!»

Цього разу втрати ворога були настільки серйозними, що терористи через керівництво ДНР вийшли на Київ та попросили про припинення вогню.

До ранку ворожими позиціями їздили вантажні машини, вивозили загиблих та поранених. Наші солдати не стріляли. Ми маємо повагу до ворогів: не воюємо з мертвими та не добиваємо поранених.

До ранку було тихо. У Мар’їнку приїхала знімальна група ICTV і…потрапила під обстріл.

Журналісти якраз знімали сюжет про попередні бої, на позиції, що має назву «Бунгало». Саме тут поранили дядю Толю. Зараз він у шпиталі, у Дніпропертровську, і досі у комі.

Нам вдалося прикрити репортерів вогнем та заховати у окопах. Мені прийшлось повернутись, щоб показати водію знімальної групи, куди відігнати машину так, щоб її не пошкодило обстрілом.

Коли я повернувся, журналісти продовжували працювати, незважаючи на щільний вогонь, що вівся по наших позиціях.

До вечора стрільба вщухла. Ми думали, що ворог підвозить боєприпаси та готується до нічної атаки. Знімальна група залишилась ночувати на «Бунгало»…

Вночі було тихо. Ми пили чай та розмірковували, як складеться наше життя потім, після війни.

– Повернемося і тряхнемо злодіїв у владі за комір, – казав гранатометник «Ведмідь».

«Ведмід» хворів. Третій день він воював з температурою 38 градусів, але у «санчасть» їхати не хотів. Останнім часом для його гранатомета було багато роботи.

– Там, на гражданці, щось не то робиться. Подивіться, ціни які! «Бізон» з відпустки приїхав, каже, що купюру 10 гривень використав тільки, коли туалетний папір купував. А то все по сто розліталося, – розповідав кулеметник Бас.

Журналістка Юлія Кірієнко привезла нам кріплення для прицілів та глушник від благодійного фонду «Повертайся живим». Атака сепаратистів дозволила випробувати глушник у бою. Бас вистрілив кілька черг і ствол кулемета дуже сильно нагрівся. Глушник треба було доробити, і Юля набрала майстра, який його виготовив.

Фото: Влад Якушев

Ми спали та чергували по черзі, але ніч пройшла спокійно.

На ранок українські журналісти поїхали, а вдень по наших позиціях знову стріляв снайпер. 200 метрів для снайпера – це не відстань, отже доводилось бути дуже обережним.

Поодинокі постріли за порушення перемир’я не вважають. Це нібито і не війна…А ввечері я переглядаю дані по АТО і читаю: «Один український військовий загинув, двоє поранені..»

Нам черговий раз заборонили відповідати і сепаратисти знову обнагліли. Вночі по нас вдарили з автоматичного гранатомету.

Німецького журналіста змінив англієць Джек Лош. Він вже був у Пісках і тепер хотів потрапити на наші позиції.

Джек розглядав ворожі позиції і хитав головою: – 200 meters…Vau!!!

Так, між нами лише 200 метрів, і безодня у світогляді.

 

/zik.uа


Теги статьи: АТО

Дата и время 02 февраля 2016 г., 11:06     Просмотры Просмотров: 2287
Комментарии Комментарии: 0

Похожие статьи

Военные в АТО протестируют систему маячков “Каспер”
“ДНР” пошла на провокацию в “серой зоне”
В штабе АТО рассказали о провокациях боевиков ДНР

Наемники РФ устанавливают на Донбассе кассетные мины без составления схем минирования, - Минобороны
СБУ в зоне АТО задержала наркоторговцев, среди которых были подчиненные Авакова
В зоне АТО ликвидирован боевик «ДНР» из Шахтерска

В СБУ назвали число пропавших без вести во время боевых действий на Донбассе
Стало известно о смерти украинского подполковника, воевавшего в Иловайске
Бойцы ВСУ на передовой возле Авдеевки дважды в сутки включают террористам гимн Украины и патриотические песни

Украина, Сомали и "лихие 90-е": Что общего между этими понятиями
Закарпаття в сльозах: за місяць до дня народження герой повернувся додому в труні
Просил боевиков только об одном – бывший пленный "ЛНР" из России

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

На чьей вы стороне в событиях под Радой?







Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.094238