АНТИКОР — национальный антикоррупционный портал
Киев: 10°C
Харьков: 9°C
Днепр: 9°C
Одесса: 10°C
Чернигов: 10°C
Сумы: 9°C
Львов: 11°C
Ужгород: 12°C
Луцк: 12°C
Ровно: 12°C

Анатолій Гальчинський: "У провалах економічної політики левова частка провини НБУ"

Анатолій Гальчинський: "У провалах економічної політики левова частка провини НБУ"
Анатолій Гальчинський: "У провалах економічної політики левова частка провини НБУ"

Арсенію Яценюку, котрий нібито зібрався нарешті у відставку, напевне дуже хотілося б підбити підсумки свого дворічного прем’єрства більш вагомими результатами, ніж оціночне зростання ВВП минулого місяця майже на 1% і наявність "реальних ознак макроекономічної стабілізації". 

Хоча після сукупного майже 17-відсоткового падіння економіки за останні роки (і це не враховуючи втрат території) чесніше було б охарактеризувати таку тенденцію, як мляву спробу потріпотіти на дні (якщо його все-таки досягнуто). За два післямайданні роки економіка України так і не позбулася фактичного монопольно-кланового контролю над ключовими галузями. І намагається не задихнутися в туго затягнутій на її шиї фіскальній петлі, все ще залишаючись затиснутою в найжорстокіших адміністративно-корупційних лещатах. І це — найвагоміший реальний результат дворічної імітації реформ виконавчою й рештою гілок влади (окремі позитивні приклади на загальному сумному тлі не беруться до уваги). Утім, дивно, що вона (економіка) взагалі подає якісь ознаки життя при напівзруйнованій кровоносно-банківській системі й тому найжорстокішому кредитно-грошовому голоді, на якому її тримає ще одна гілка влади — монетарна. Наявність безлічі сумнівів у спроможності такої політики Нацбанку (як і побоювань із приводу катастрофічності наслідків), очевидно, не викликає особливого занепокоєння ні в глави держави, ні в законодавців. Адже за понад півроку повної бездіяльності ради НБУ вони так і не спромоглися призначити й делегувати в неї своїх представників. І в такий спосіб задіяти цей передбачений Конституцією інструмент контролю над діяльністю головного банківського відомства. Нема сенсу чи за такою бездіяльністю, можливо, стоять інші спонукальні мотиви?

З питаннями на ці та інші сполучені теми ми звернулися до екс-голови НБУ (2000–2005 рр.) Анатолія ГАЛЬЧИНСЬКОГО. — Анатолію Степановичу, як колишній голова ради НБУ та автор багатьох наукових праць, що стосуються монетарної політики, ви напевно стежите за останніми подіями та тенденціями в цій сфері. Наскільки сьогоднішня грошово-кредитна політика НБУ адекватна нинішнім реаліям і викликам нашої економіки?

— У вашому запитанні порушується принципово значуща проблема. Йдеться про концептуальний підхід у розумінні суті монетарної політики. У ній завжди існують альтернативні можливості. Важлива системність їхньої реалізації, а головне, кореляція з концептуальними принципами здійснюваних у країні загальноекономічних перетворень.  Грошова система є органічною частиною макроекономічного сегмента економіки, і їхні перетворення повинні не просто підпорядковуватися єдиній логіці, а й акумулювати в собі спільні рішення, скоординовані механізми. Якщо цього немає, то будь-які розмови про дієвість не лише монетарної, а й у цілому загальноекономічної політики позбавлені сенсу. Казати про подібну кореляцію в нас просто не серйозно. Йдеться про конструктивну взаємодію двох центрів економічної політики — уряду і НБУ. Вона по суті відсутня. На моє глибоке переконання, системна розбалансованість, яка є одним із джерел перманентної кризи нашої економіки, у багатьох аспектах починається із цього. І найсумніше — у нас ця принципово значуща проблема економічної політики навіть не обговорюється.

— Як у зв’язку з цим оцінювати самостійність Національного банку? Її в нас багато чи, навпаки, мало? Все-таки це благо чи зло в наших умовах?

— Самостійність центрального банку — золоте правило ринкової економіки, її непорушний принцип. Йдеться насамперед про фінансово-економічну самостійність: Національний банк не несе відповідальності за зобов’язання органів державної влади. Ці питання досить коректно прописано в законі про НБУ. Але ми маємо розуміти й інше. Забезпечення стабільності грошової одиниці, а це відповідно до Конституції є основною функцією НБУ, не може бути реалізоване лише інструментами монетарної політики. Це загальноекономічна проблема, яка органічно кореспондує з питаннями фінансової стабілізації, проблемами зайнятості та економічного зростання. У положенні про Банк Англії, а це найавторитетніший банк світу, його основну мету визначено як двоєдине завдання: підтримка стабільності цін і забезпечення економічного зростання.

У такий само спосіб визначено цільову функцію виконувача обов’язків центрального банку США Федеральної резервної системи: мінімізація безробіття, підтримка стабільності цін, забезпечення стабільності фінансової системи. Ці положення особливо значущі і для нас. Йдеться про принципово значуще — про розширювальне трактування основної функції НБУ, розуміння того, що забезпечення стабільності гривні передбачає реалізацію не відокремленої, а навпаки, функціонально скоординованої з урядом монетарної політики.

— Якими є механізми відповідної координації?

— У різних країнах використовуються дуже різні, формалізовані та неформалізовані механізми координації. Я завжди наводжу в цьому як приклад США. Один із найбільш авторитетних у світі фахівців у сфері грошових відносин А.Грінспен, який понад 18 років очолював Федеральну резервну систему США, у своїй книжці "Епоха потрясінь", торкаючись поставленої проблеми, розповідає про таку деталь: щоп’ятниці о 8.30 він зустрічався в неформальній обстановці за сніданком із міністром фінансів, обмінюючись поточними оцінками та ідеями планів на майбутнє економічної політики, що включає її монетарну і фіскальну складові, їх взаємну ув’язку. У нас функцію відповідної координації покладено на раду НБУ, яка згідно з Конституцією розробляє засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль над її реалізацією. Склад ради формується президентом і Верховною Радою з числа осіб, які представляють позицію НБУ, законодавчої та виконавчої влади, чим забезпечуються передумови відповідної координації.

За часів мого головування членом ради був міністр фінансів І.Мітюков. Крім цього, на засідання завжди запрошувалися заступник міністра економіки та президент Асоціації українських банків, що, зрозуміло, сприяло вирішенню обговорюваної проблеми.

— Однак рада в нас не працює. Повноваження членів ради закінчилися ще у вересні минулого року, новий склад ще не сформовано. До того ж відомі проблеми роботи минулої ради. Вона практично не діяла. Можливо, вона взагалі не потрібна?

— Подібні інструменти монетарної політики використовуються і в інших країнах. Класичний приклад — Банк Англії. Банк має дволанкову структуру управління — рада директорів і комітет із грошової політики. Рада з грошово-кредитної політики функціонує і в структурі Національного банку Польщі.

Чому в нас не вирішується проблема формування нової ради, запитання не до мене. Якщо я не помиляюся, ВР уже давно затвердила членів ради за своєю квотою. Ситуація фактично блокується президентом. Чому? Президент, усім зрозуміло, має монопольний вплив на НБУ. Рада природним чином може обмежити цю монополію. Можливо, відповідь на ваше запитання розміщується в цій площині. Мушу у зв’язку з цим зауважити, що основи монетарної політики, які обґрунтовуються і контролюються радою, це не тільки її загальні принципи, а й конкретні параметри: граничні показники інфляції, емісії, рефінансування. Крім цього, рада затверджує та контролює кошторис доходів і витрат банку, відрахування до бюджету, регламентує внутрішній аудит, дає згоду на найважливіші кадрові призначення.

За своїми повноваженнями рада, по суті, представляє одну з ланок управління НБУ. Якщо комусь не подобається така структура управління, яку свого часу було підтримано й МВФ, то необхідно ініціювати відповідні зміни до Конституції. Інакше блокування ради уподібнюється управлінському рекету. Використовується давно напрацьована схема неформальної приватизації об’єктів державного управління. Йдеться про особливо значуще — про приватизацію емісійного центру та регулятора грошових потоків. Це неприпустимо. — Кілька запитань, які стосуються змістовного аспекту монетарної політики. Перше з них — лібералізація валютного курсу. Ваша думка з цього приводу. — Моя позиція в цьому питанні однозначна: я завжди активно відстоював і відстоюю нині безальтернативність системи плаваючого валютного курсу. Це невіддільний атрибут ринкової економіки, досить ефективний, апробований світовим досвідом інструмент саморегулювання платіжного балансу, як і інших принципово значущих пропорцій економіки.

Однак є кілька застережень: запроваджувати плаваючий курс потрібно поступово. Перестрибнути за один раз із системи регульованого валютного курсу в стан нерегульованого плавання без відчутних не тільки монетарних, а й загальноекономічних втрат неможливо. У 2001 р. радою НБУ був ініційований механізм валютного коридору, який розглядали як перший ступінь переходу до системи плаваючих визначень. Це загальносвітова практика. У зв’язку з цим цікавим є досвід Польщі, де режиму вільного плавання передував дворічний перехідний період, який включає в себе регульований коридор коливань валютного курсу злотого до євро на рівні не більш як 15%. У цьому разі йдеться про використання обмінного курсу як, природно, не основної, а проміжної мети монетарної політики, про так званий режим ковзного (м’якого) ув’язування цінової та курсової політики. Необхідно враховувати й інші досить значущі аспекти обговорюваної проблеми.

Йдеться про принцип циклічності: максимально можлива амплітуда лібералізації курсової політики припустима лише в період економічної стабільності, за умов економічного підйому. У кризовий період механізми лібералізації звужуються. Ми кажемо про добре відомий фахівцям кейнсіанський принцип stop-go, який стосується системи не тільки макроекономічних, а й монетарних регуляторів. Скажу більше, в умовах кризи діє механізм мультиплікаційного прискорення курсової девальвації, що, у свою чергу, обмежує можливості лібералізації. Добре відомо й інше. Світова практика не знає механізмів абсолютної лібералізації. Чистого плавання валют ніде не існує. Воно фактично й неможливе.

Коли кажуть, що НБУ не має стосунку до визначень курсу, то це обман, це від лукавого. Стабільність грошової одиниці має два виміри: внутрішній — інфляція, зовнішній — валютний курс. Ці параметри невіддільні у своїй реалізації. Кому це не зрозуміло? Нещодавно британський The Economist опублікував рейтингові результати, згідно з якими гривня ввійшла в трійку найбільш недооцінених валют світу. Валютний курс гривні недооцінений на 68,7%, російського рубля — на 69,0, венесуельського болівара — на 86,5%. Я трохи знаю методику подібних розрахунків — у них ураховуються не лише реальні (об’єктивні), а й суб’єктивні (прорахунки регулятора) передумови. Висновки з цього робіть самі.

— Ще одне дискусійне питання: інфляційне таргетування, до якого переходить НБУ. Ваше ставлення до цієї проблеми.

— До спроб використати механізми таргетування вдавалися й раніше. Вони виявилися неефективними. Важливо розібратися в причинах цього. Є класична модель таргетування, яка базується на монетаристському визначенні інфляції як суто монетарного явища. Її динаміка визначається кількістю грошей в обігу.

Прикрутили краник емісії, і наявний антиінфляційний ефект. Для західної економіки з розвиненою кредитною системою та дуже обмеженою амплітудою інфляційних флуктуацій подібна логіка таргетування досить прийнятна. Її принципи поділяє й МВФ. Та при всьому цьому дана модель виявляється функціонально вразливою для умов перехідної економіки. Вона не враховує структурної подвійності інфляційного процесу, поєднання в ньому так званої інфляції попиту, що має монетарну природу та дійсно стримується стисненням пропозиції грошей, і так званої інфляції витрат, яка формується на іншій, немонетарній, основі. Підвищення тарифів — це один із прикладів інфляції витрат. Їхнє регулювання — функція не НБУ, а уряду. У цьому разі стиснення пропозиції грошей дає негативний ефект: обмежуючи кредитний потенціал економіки, веде до її стагнації. Наявна добре відома в теорії грошей колізія, яка не завжди враховується в практиці монетарної політики, — для досягнення антиінфляційного ефекту в першому випадку грошей має бути мало, у другому їх має бути достатньо. НБУ не знає, як розв’язувати цю дилему.

Весь сенс антиінфляційної політики зводиться до одностороннього стиснення пропозиції грошей, що за умов кризи неприпустимо. На 2015 р. було встановлено стелю збільшення грошової бази на 27%, а фактично, згідно з даними НБУ, вона зросла лише на 0,8%. Темпи зростання грошової маси торік були майже втричі менші за номінальне зростання ВВП. У підсумку замість монетарного стимулювання економічної санації наявний протилежний ефект — консервації кризових процесів. Важливо й інше: якщо інфляція має не тільки грошову природу, то суб’єктом таргетування не може бути лише НБУ. І в цьому питанні необхідна дієва координація зусиль банку та уряду.

Свого часу я пропонував створити Координаційну раду інфляційного таргетування (5–7 чоловік), співголовами якої могли б стати перший віце-прем’єр і голова НБУ. Можливо, є сенс повернутися до цієї ідеї. Але головне навіть не в цьому. Необхідна реальна зацікавленість уряду та НБУ в істотному зниженні інфляції. Доти, доки інфляційний податок залишатиметься одним із найважливіших факторів вирішення фіскальних проблем, будь-які розмірковування про дієвість політики таргетування залишатимуться суто декларативними. — Запитання стосовно банківської сфери: як ви оцінюєте процеси, що пов’язуються із так званою політикою зачищення?

— Банківський нагляд, а це одна з основних функцій НБУ, по своїй суті не має нічого спільного з міліцейськими повноваженнями. Коли на офіційному рівні заявляють, що "план зачищення" реалізовано, а це понад 60 банків — майже кожен третій, що в нас більш як тисяча банкірів має заплямовану репутацію, про який авторитет банківської системи, а це основа основ її дієздатності, то про що тут можна говорити? Але ж ідеться про "червоногвардійські атаки" стосовно найбільш чутливої та водночас найбільш значущої життєзабезпечувальної системи економіки. Регулятор не повинен виступати в ролі дроворуба — рубати все з плеча. Не думаю, що цього не розуміють керівники НБУ. У чому ж причина? Хотів би помилятися, але, як мені це бачиться, йдеться про домінанти приватного інтересу, про перерозподіл банківського капіталу як однієї зі структурних ланок реолігархізації економіки. Новий цикл приватизації за умов багато в чому штучного знецінення інструментами девальвації виробничих активів — складова ланка цього ж процесу.

Поки можна говорити лише про передумови реолігархізації, але ця тенденція проглядається з усією очевидністю. Важливо попередити подібне. Буде дуже сумно, якщо НБУ виявиться системоутворюючою ланкою цього процесу. Механізми "зачищення" ув’язуються НБУ з порушеннями банківського законодавства. Із цим справді потрібно боротися. Це функція НБУ. Але давайте й у цих питаннях опустимося на землю-матінку. За умов повного розбалансування економічної системи, більш ніж триразової девальвації гривні й відповідного знецінення активів суб’єктів господарювання, у тому числі й банків, казати про стерильність банківських трансакцій можуть тільки чистоплюї. Не йдеться про кримінал — це питання правоохоронних органів.

— Поширеною є думка, що у нас надто багато банків. Можливо, з огляду на це політика скорочення їхньої кількості виправдана?

— Ініціатива концентрації банківської системи повинна виходити не згори — від регулятора, а знизу — від ринку. До останнього часу ринок, я говорю зараз далеко не тільки про Україну, формував попит не лише на великі, а й на середні та малі банківські установи. Ми не є винятком у цьому — йдеться про типову для умов інтенсифікації ринкових відносин ситуацію. Із цим не можна не рахуватися. Подивіться, що в зв’язку з цим відбувається. У НБУ не кажуть про банки, які за умов кризи вдалося поставити на ноги, попередити банкрутство. Але ж це головне в банківському нагляді, який у цивілізованому світі невіддільний від функції ЦБ — кредитора останньої інстанції. А у нас — протилежне: основоположний принцип нагляду "допомогти" культивується як принцип "прибрати".

Хочу і в цьому питанні послатися на західний досвід, нагадати читачу, що в роки світової фінансової кризи 2008–2009 рр. у рамках національних програм США і ЄС для підтримки банків було виділено 2,7 трлн дол., що, за експертними оцінками, утричі перевищувало суму втрачених банківським сектором активів. Та й це не все. На початку 2012 р. ЄЦБ надав національним банкам трирічний кредит на загальну суму 1 трлн євро, знизивши при цьому ставку рефінансування, якщо я не помиляюся, до 0,5%. Буквально два тижні тому (10 березня) ЄЦБ прийняв довгострокову програму стимулювання монетарними інструментами економічного зростання, що серед інших основних заходів передбачає зниження базової ставки за кредитами до нуля відсотків, викуп боргових зобов’язань на загальну суму 550 млрд євро, інші досить радикальні заходи, покликані, як про це йдеться в офіційній інформації ЄЦБ, забезпечити достатню кількість грошових ресурсів для кредитування бізнесу та приватних осіб. Політика "зачищення", яка реалізується НБУ, ґрунтується на діаметрально протилежних загальноприйнятим у світі філософських домінантах. Це не може не викликати серйозної стурбованості.

У провалах економічної політики левова частка провини НБУ. Для мене це незаперечна реальність. Необхідна глибока корекція монетарної політики НБУ — монетарна політика зростання, яка могла б стати базисною основою загального оздоровлення економічного процесу, його стимулюючою передумовою. Існує вагомий не тільки світовий (насамперед "Новий курс" Рузвельта), а й наш власний досвід реалізації відповідної моделі. Багато питань економічного зростання 2000–2004 рр. (а це більш як 8% зростання ВВП на рік) вирішувалися не тільки завдяки сприятливій зовнішній кон’юнктурі, а й механізмами монетарного стимулювання. Цей досвід зберігає конструктивний потенціал і сьогодні. Його необхідно використати.

— Що ви конкретно маєте на увазі? Про які інструменти монетарної політики зростання мова?

— Торкнуся лише одного аспекту цієї багаторівневої проблеми. Політика економічного зростання передбачає випереджальні темпи пропозиції грошей, створення на цій основі грошового інвестиційного запасу, доступного суб’єктам ринку. У 2000–2004 рр. щорічний приріст грошової маси коливався в межах 27–32%, але це не провокувало інфляції, яка залишалася оптимальною для умов економічного зростання. Показовим у цьому був 2002 р. — при збільшенні грошової маси на 31% роздрібні ціни не лише не зросли, а й знизилися на 0,2%. Як це підтверджено даними проведеного нами аналізу, додаткову грошову масу було поглинуто в основному інвестиційним попитом.

— Ви хочете сказати, що на прикладі 2002-го стелю грошової пропозиції треба підняти до 30%? Але ж нині у нас зовсім інші економічні умови.

— Я про інше. На прикладі емісійної амплітуди минулих років хочу лише привернути увагу до потенціалу можливих рішень у цій найбільш чутливій сфері монетарної політики. Такий лаг можливостей існує і в її інших напрямках. Що пропонується на поточний рік? Згідно з прогнозними оцінками, ВВП повинен зрости на 2%, інфляція — на 12, а грошова маса — на 11,5%. Порівняйте ці параметри і ви побачите, що здійснювана 2015-го політика стиснення фактично пролонгується (нехай і в помірних масштабах) і на 2016 р. У моєму розумінні, це помилкова позиція.

gazeta.dt.ua


Теги статьи: НБУГальчинский Анатолий

Дата и время 26 марта 2016 г., 16:24     Просмотры Просмотров: 1816
Комментарии Комментарии: 0

Комментарии:

comments powered by Disqus
loading...
Загрузка...

Наши опросы

Кто станет президентом Украины?





Показать результаты опроса
Показать все опросы на сайте
0.288592