ІГОР ЛУЦЕНКО: Кришитися образ політика Юрія Луценка почав уже на Майдані

ІГОР ЛУЦЕНКО: Кришитися образ політика Юрія Луценка почав уже на Майдані
ІГОР ЛУЦЕНКО: Кришитися образ політика Юрія Луценка почав уже на Майдані

По Луценку Генпрокурору.

Був такий період у житті, коли Юрій Віталійович викликав у мене повагу. 2012 рік. Тоді це були часи «середнього» Януковича, того, котрий між раннім та стиглим. Мотоцикл мій тоді був новий, епопея з Гостиним двором перебувала у романтично-апогейній фазі, здатності закохуватися я ще не втратив, і, мабуть, тому вирішив я тоді піти на Вибори.

Про це пише на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат України, член комітету з питань запобігання і протидії корупції Ігор Луценко.

Закономірно, але по суті поза своєї волі – десь приблизно так, як і прийшов у активізм – я пішов у політику.

Так от, тоді якимись магічними пасами незвичайних і чудових людей було законтрактовано Юрія Віталійовича, і той прямо з тюрми висловився на мою підтримку. Балотувався я по 223-му окрузі, потім знявся на користь опозиційного кандидата.

Звісно, було не зовсім все так просто тоді – опозиційних кандидатів було два, я знявся, з закликом, щоб вони між собою вирішили і залишили одного. На жаль, вони цього не зробили… Ну, не будєм ворошить минуле, коротше кажучи, за рік та кілька місяців ми все одно перемогли, і обрався на 223-му Юра Левченко.

Так ось, тоді Юрій Віталійович підтримав мене, як і ряд інших кандидатів. Але повагу викликав не цей крок. Я реально відчував повагу до Луценка як літературно обдарованого індивіда, непересічного публіциста. Його голос тоді звучав красиво, достойно – голос справжньої людини і справжнього політика.

Такого явища я не бачив ні до, ні після, щоб політик так якісно та вчасно писав. Хіба що Борис Філатов має хист, але він зараз, у «стані політика» пише блоги, та й навіть не просто блоги, а всього лише фейсбук-дописи. А Юрій Луценко писав публіцистику, соковиту і розлогу.


Власне, кришитися образ політика Юрія Луценка почав уже на Майдані, де його хронічно не сприймали. Його промови зі сцени були професійними, тренованими, але якимись стомленими та нещирими. Одинокими, як перед дзеркалом, завченими напам’ять, як екзаменаційне завдання. Я нерідко спостерігав це за пару метрів, і спина його розповідала мені чи не більше, ніж обличчя – мітингу внизу.

На сцені я навчився відчувати, коли людина хоче щось сказати. А Юрій Віталійович Луценко нічого особливо сказати не хотів – він лише знав, що має виступати, і виступав. Здається, при цьому був далеко думками.

Але остаточна ЮВЛ став для мене проблемним персонажем пізніше, у парламенті. Навіть не тоді, коли з такою ж прихованою втомою та напрацьованою технікою штовхав порохоботство з парламентської трибуни. А тоді, коли кілька разів кулуарно мені пояснював, що створювати Тимчасову комісію по розслідуванню злочинів проти Майдану – шкідливо і непотрібно. Мовляв, допомагайте розслідуванню так. І не висовуйтеся. Не галасуйте. Розслідування майданівського кровопролиття – мовляв, непроста, слизька тема. Не галасуйте.

Юрію Віталійовичу, як голосу БПП, вторив Народний Фронт – нинішній голова ВР Андрій Парубій, котрий був комендантом наметового містечка Майдану і де-факто координатором сотень офіційної Самооборони Майдану.

Розслідування іде, нема чого вам туди сунутися. Не галасуйте.

Я бачу, як розслідування майданівського кровопролиття зараз тоне, гасне, розсипається у процесуальних строках. Буксує, гальмує, стоїть на місці, і люди не розуміють, чому. Думають, що – Шокін, Ярема, Махніцький.
А я знаю, чому.

Мабуть, моя помилка як політика, що мені весь час здається, що я маю право – ні, зобов’язаний – ненавидіти тих, кого треба ненавидіти. Відкрито і гласно ненавидіти.

ukrreal.info

Дата и время 19 апреля 2016 г., 09:45     Просмотры Просмотров: 1770