Погрози зґвалтувати, шантаж родичами та гімн Росії. Українські жінки в застінках росіян

Читать на русском

У методах катування та знищення українців росіяни застосовують ті самі практики, що й десятки років тому: катують і увʼязнюють людей з активною проукраїнською позицією, намагаються стерти ідентичність і зламати психологічно.

 У полоні росіян донині залишаються сотні українських жінок — військових і цивільних. 17 жовтня в межах обміну Україні вдалося повернути 108 із них. 

Видання  hromadske разом з дослідницею Оксаною Кісь порівнюємо два досвіди: спогади жінок-політвʼязнів ГУЛАГу та нинішні свідчення звільнених українок.

«Ситуація, у якій нині опиняються українські полонені жінки, як на мене, значно гірша, ніж це було за часів ГУЛАГу», — говорить Оксана Кісь. Науковиця досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології, зокрема й повсякденне життя українок-політвʼязнів ГУЛАГу.

Дослідниця зауважує: є речі, які обʼєднують ці два досвіди, однак є й те, що їх суттєво відрізняє.

Зображення: Ольга Козлова / hromadske

«ГУЛАГ — це пенітенціарна система, державна інституція. Структура, яка існувала в межах хоч і злочинного, але законодавчого поля Радянського Союзу сталінської доби. Діяльність ГУЛАГу визначали певні офіційні нормативні акти, документи, постанови, регламенти, які регулювали різні аспекти функціонування цієї структури, зокрема умови утримання та права в’язнів. Звичайно, адміністрація таборів, охоронці, конвоїри порушували їх. 

Проте відомо, що іноді вʼязні писали скарги, намагалися апелювати до вищих державних інстанцій. Принаймні формально існували певні усталені правила, на дотриманні яких теоретично можна було наполягати — як-от право написати два листи на рік рідним.

Натомість зараз наших полонених утримують, зокрема, на територіях, які взагалі поза законом, поза будь-яким правовим полем, у ніким не визнаних квазідержавних утвореннях, де панує право сили — у колоніях “ДНР” та “ЛНР”. Там не діють жодні державні інституції, немає від кого вимагати чи очікувати дотримання бодай якихось прав чи норм. Ми не маємо списків, хто саме перебуває в полоні росіян, де їх утримують, у якому вони статусі, в яких умовах. 

У такому разі виникає ситуація повної безправності в’язнів і необмеженої сваволі з боку тих, хто наділений владою, у кого в руках є зброя чи інші ресурси, якими вони можуть маніпулювати. Полонені цілковито безправні, залежні від особистих волюнтаристських рішень тих, кому належить влада і сила».

«Я дуже хвилювалася, щоб мене не поголили. Для мене це було страшніше, ніж померти»

Звільнена з полону вчителька Вікторія Андруша сидить на своїй першій публічній пресконференції з акуратно заплетеним і вкладеним волоссям. Вона розповідає журналістам про свій досвід перебування в російському полоні. У березні окупанти викрали її з батьківського дому на Чернігівщині, знайшли в її телефоні повідомлення з чатботів про рух російської техніки та звинуватили, що вона навідниця. Жінку перевозили з одного місця позбавлення волі на інше й не давали родичам підтвердження, де саме її утримують.

«Щоразу, коли ми прибували на нове місце, нас оглядали медсестри. Перевіряли волосся, роздягали догола. У СІЗО всі мали пройти “санітарну обробку”. В цей час чоловіків стригли налисо, дуже часто цим самим погрожували й дівчатам. Мені — теж. Але потім один працівник комусь зателефонував і сказав, що мені залишать волосся. Ще цілий місяць мене цькували, погрожували, що все-таки його обріжуть», — говорить жінка.

Військова медикиня Марина Голінько, яку звільнили з полону разом зі 107 жінками 17 жовтня, розповідає нам в інтервʼю про схожі речі. росіяни повсякчас погрожували жінкам обрізати волосся.

«Я дуже хвилювалася, щоб мене не поголили. Для мене це було страшніше, ніж померти. Нас періодично цим лякали. Не дозволяли заплітати коси. Ми не мали гребінця, шампуню, волосся мили милом у Таганрозі. А воно ж стирчить у різні боки. Потім вони сказали: якщо ще в когось побачать колосок, то поголять налисо. Чому так, нам не пояснювали — можливо, вони хотіли, щоб ми виглядали як якісь страхіття. Але ми все одно заплітали коси, а перед перевірками — розпускали».

Очевидно, що такі погрози з боку російських наглядачів не були порожніми словами. Перші військовослужбовиці, яких обміняли ще навесні, повернулися додому з поголеними налисо головами.

Оксана Кісь зауважує, що примусове гоління і заборона доглядати за волоссям — один з інструментів приниження жінок, відомий у багатьох традиційних культурах, зокрема й українській, як практика публічного поганьблення за порушення норм моралі.

«Найчастіше стриження волосся дуже коротко було способом покарати жінку чи дівчину за недозволену звичаєм сексуальну поведінку — втрату цноти до шлюбу чи перелюб (подружню зраду). Це спосіб публічно осоромити жінку, позначити її як грішницю. Відомі випадки публічного гоління француженок, які мали стосунки з німецькими окупантами після війни. І я припускаю, що нині відбувається саме ця практика — вчинити над українками символічне приниження, завдати ще й моральних страждань нашим невільницям».

Для жінок-політвʼязнів ГУЛАГу вимоги голити голову не було, каже дослідниця. Натомість коли вони потрапляли в табір, їм примусово голили усі покриті волоссям частини тіла, зокрема й інтимні місця.

«Це була дуже принизлива й болісна процедура, бо її виконували чоловіки. Начебто це було обґрунтовано гігієнічними санітарними правилами. Я не певна, чи такі речі застосовували щодо наших заручниць у російському полоні». 

Жінки в ГУЛАГу намагалися будь-якими способами зберегти своє волосся на голові, хоча фактично не мали можливості за ним доглядати. Вони втрачали його через брак вітамінів, поживних речовин, голод, мали постійно боротися з вошами.

«Коли ми дивимося на світлини жінок одразу після звільнення в 1953-1955 роках (а саме таких фото найбільше), то бачимо жінок із зачісками, з довгим волоссям. У тих умовах це були величезні зусилля. Це означає, що зберегти волосся і після звільнення знову мати вигляд звичайної жінки було важливим для невільниць». 

«Був ще один кат, який приходив познущатися з “бандерівки”. Він любив кинути мене на підлогу й потанцювати на животі…»

Ганна Позняк-Скрипʼюк писала у своїх спогадах про увʼязнення в таборах ГУЛАГу: «Почалися ще страшніші побої. Мене допитували вночі на другому поверсі, привʼязували за коси до спинки крісла й били по носі пальцями, або по голові револьвером (…) Мене підвісили вниз головою, а це дуже тяжко, тому що кров тисне на мозок, у вухах тріщить, здається, що зараз трісне голова, очі випирає з орбіт, язик видавлює з рота — і страшний біль (…) Був ще один кат, який приходив познущатися з “бандерівки” (…) Він любив кинути мене на підлогу й потанцювати на животі…»

Здебільшого жінки зазнавали фізичних тортур на етапі слідства, під час допитів, коли з них намагалися вибити свідчення перед судом, розповідає Оксана Кісь. Після того як засуджені потрапляли в табори ГУЛАГу, їм доводилося терпіти побої, крадіжки, приниження з боку кримінальних злочинців, які перебували з ними в одних бараках і зонах.

«Політичних вʼязнів розглядали як дно радянської системи, вони вважалися гіршими за вбивць, ґвалтівників та грабіжників. Вони “зрадили батьківщину”, були “ворогами народу” — це ж бо найстрашніший злочин! Тому кримінальні злочинці почувалися вищими за них і навіть уповноваженими “карати” їх у свій злочинний спосіб. Адміністрація, конвої толерували таке знущання», — розповідає дослідниця.

Жінки, звільнені з нинішнього російського полону, мало розповідають про фізичні знущання з боку росіян.

«Ти лише чуєш крики людей, яких катують, і найстрашніше — раптом не почути знайомий голос», — говорить волонтерка, правозахисниця Людмила Гусейнова на першій публічній пресконференції про своє перебування в донецькій «Ізоляції».

Наталя Зеленіна, яку взяли в полон у 2017-му в окупованій Донецькій області, розповідає: до неї силу не застосовували, але на її очах катували чоловіків. Вибивали з них зізнання в тому, що Наталя продавала їм наркотики (саме за цією статтею звинувачували жінку).

Оксана Кісь припускає, що, ймовірно, минуло ще занадто мало часу, аби жінки говорили відкрито про те, що відбувалося з їхніми тілами в місцях позбавлення волі. Ба більше, вони можуть зіштовхнутися з осудом у суспільстві.

«Ось що показує досвід інших країн і досвід ГУЛАГу — жінки дуже вразливі в умовах неволі не лише через те, що їх можуть бити, а й через свою сексуальність. Сексуальне насильство найчастіше застосовується саме до жінок як інструмент, щоб зламати особистість. Щоб зламати волю. Для жінки зґвалтування — це надзвичайно травматичний досвід, від якого не кожна може оговтатись, відновитися, впоратися». 

У спогадах жінок із ГУЛАГу фактично немає згадок про зґвалтування в таборах. Оксана Кісь розповідає, що під час свого дослідження натрапляла лише на спогади жінок, які були свідками зґвалтувань.

«Це одна з найбільш табуйованих тем у спогадах про ГУЛАГ. Якщо про випадки примусового оголення, вуаєризму (підглядання за жінками в банях чи туалетах) колишні невільниці згадують, розповідають, як болісно й соромно їм було, то про випадки сексуальних домагань, сексуальної експлуатації у формі проституції задля виживання, зґвалтувань (насильницьких, групових) дуже мало згадок. 

В українських спогадах я натрапила лише на дві згадки про такі події, і в обох випадках ішлося про те, що оповідачки були свідками зґвалтування, а не жертвами. Однак дослідниці жіночих досвідів ГУЛАГу вважають, що такі розповіді насправді можуть бути безпечним способом опосередковано повідомити про пережите особисто».

Нещодавно Моніторингова місія ООН опублікувала свій звіт, у якому йдеться про поводження з військовополоненими. Вони опитали зокрема 20 жінок, звільнених з російського полону.

Ті, яких утримували в Оленівській колонії, повідомили, що не зазнали фізичного насильства, однак потерпали від психологічних мук. Вони чули крики військовополонених чоловіків, яких катували в сусідніх камерах. Одна з жінок розповіла: «Я досі не можу витримати звуку клейкої стрічки. Охоронці використовували її, щоб знерухомити своїх жертв і почати їх катувати».

«Кілька жінок, які перебували в інших місцях, розповіли, що під час допитів їх били, катували електричним струмом і погрожували сексуальним насильством. Вони також зазнавали принизливого поводження, яке є формою сексуального насильства: наприклад, їх примушували оголеними перебігати з однієї кімнати в іншу за присутності охоронців чоловічої статі», — йдеться у звіті.

«Зліпила аркушик розжованим хлібом, написавши зверху адресу, і коли вів нас конвой на вокзал, жбурнула його в натовп, гукнувши: “Люди, бросьте в ящик!”»

«У Валуйках один раз нам дали написати листа. Ми думали, що наші листи не дійдуть. Але вони дійшли — коли я приїхала, мама сказала: “Я знала, що ти жива!”» — говорить Інга Чікінда, морська піхотинка, звільнена з полону.

Право полонених листуватися з родиною закріплене Женевськими конвенціями. А втім, для декого лист із запізненням на три місяці був єдиною вісткою від полонених родичів.

Траплялося, що українським жінкам навіть вдавалося зателефонувати з російського полону. Парамедикиня «Госпітальєрів» Тетяна Васильченко невдовзі після виходу з «Азовсталі» подзвонила дочці Катерині й коротко сказала: «Вір!»

«Була можливість дзвінка у вересні, але його ціна й поставлені умови були такими, що я як громадянка України цього зробити не могла. Це відгонило зрадою Батьківщини», — розповідає Тетяна Васильченко.

Військова медикиня Вікторія Обідіна разом із чотирирічною донькою Алісою намагалася виїхати з «Азовсталі» під час евакуації цивільних на початку травня. Проте під час фільтрації матір із донькою розлучили. Вікторію забрали далі на допити, а згодом відправили в полон. Алісу, з дозволу Вікторії, забрала дівчина, яка також евакуювалася з заводу, Валерія Зеленська. Після приїзду в Запоріжжя дівчинку забрала бабуся.

Вікторії дозволили двічі зателефонувати додому: спершу після того, як її змусили дати інтервʼю російському телеканалу, і ще один раз — перед обміном, наступного дня після уродин її Аліси.

«Так моя мама дізналася, що мене утримували в Оленівці», — каже Вікторія.

Жінкам у ГУЛАГу дозволяли писати два листи на рік, натомість отримувати вони могли незліченну кількість. Коли комусь з увʼязнених жінок приходив лист, це було подією для всіх у бараці. Жінка зачитувала його вголос. Натомість радянська влада намагалася всіма способами перешкоджати цьому, щоб увʼязнені втратили відчуття приналежності до своєї спільноти.

«Я думаю, що одним зі способів зламати особистість у системі ГУЛАГу було намагання вилучити людину зі знайомого соціального оточення, культурного середовища, щоб вона була атомізована, загублена, самотня, не мала звʼязку зі своєю спільнотою. Вона — ніхто, не належить ні до чого. 

Відновлення звʼязку зі своєю громадою, родиною означало для жінки те, що вона для них не втрачена, символічно не загинула, що вона досі є частиною цієї спільноти, належить до цієї родини, про неї памʼятають, її вважають лише тимчасово відсутньою», — каже дослідниця.

Увʼязнені жінки часом просили наглядачів-цивільних надіслати їхній лист додому. Оксана Мешко, увʼязнена в ГУЛАГу, згадує свою спробу відправити вістку матері під час етапування до табору.

«На клаптику паперу, недогризком олівця (а це ціле багатство, яке не на кожній пересилці можна роздобути) нашкрябала я кілька втішних слів додому своїй матері. Зліпила аркушик розжованим хлібом, написавши зверху адресу, і коли вів нас конвой на вокзал, жбурнула його в натовп, гукнувши: “Люди, бросьте в ящик!” Не дійшов мій перший лист…»

«Я не могла допомогти своїм рідним. Це мене руйнувало зсередини»

«Я була рада, що Аліси немає поряд. Розуміла, що мене можуть допитувати. А що ще потрібно: її притиснули, тож яка мати допустить, щоб з її дитини знущалися?» — розповідає Вікторія Обідіна.

Морська піхотинка Інга Чікінда говорить, що на території росії найбільшим її страхом стало те, що вона ніяк не може допомогти своїм рідним — ані морально, ані фізично: «У той момент я була безсильна. Це мене руйнувало зсередини». 

Під час допитів енкаведисти повсякчас використовували шантаж родичами як один із методів маніпулювання увʼязненими, арештованими жінками, каже Оксана Кісь.

«НКВС досить швидко збагнуло, що жінки особливо чутливі до долі своїх близьких — батьків, дітей, братів чи сестер. І шантажуючи їх, погрожуючи розправою над рідними, їх було найлегше зламати. Колишні підпільниці, які опинились у лапах радянських спецслужб, з болем згадують ці страшні моменти, коли від них вимагали свідчень в обмін на те, що обіцяли звільнити з-під арешту стару матір або не віддавати дитину в притулок, а дозволити рідним виховувати, поки жінка буде в неволі. 

Родина — це слабке місце жінок. Це повʼязано з тим, як їх виховують у нашій культурі. З самого малечку гендерна соціалізація націлює жінок на те, що родина — це найважливіше, святе, і відповідно загроза для рідних — це найстрашніше. 

Коли чоловіків націлюють на те, що Україна понад усе, нація понад усе, то для жінок виявляється, що мама, батько й дитина — понад усе».

Лариса Задорожан згадувала про своє перебування в ГУЛАГу: «Було важко, так напрацюєшся вдень, що ні рук, ні ніг не відчуваєш. А вночі сну немає — мучишся, як там синочок, як там мама, що з ними, коли я побачу їх? І чи побачу? Так і промучишся, за всю ніч очей не заплющиш. А вранці знову на роботу. Без кінця та краю. Три роки жили ми в тому забутому Богом і людьми бараці».

«Інформаційна ізоляція — це один зі способів зламати людину, коли вона не орієнтується ні в часі, ні в просторі, не має точок відліку» 

«Ми дивилися російські новини і звідти могли черпати інформацію — бо чим злішими були Скабєєва і Соловйов, чим більше від них виходило ненависті в бік України, тим більше ми розуміли, що не все так погано», — каже Людмила Гусейнова.

«Нам постійно говорили, що Миколаїв, Одеса, Запоріжжя і Харків — не наші. Щодня ми мали дивитися “росія-24”. Декілька разів вмикали YouTube-огляди блогерів», — говорить Марина Голінько.

Перегляд новин на російських телеканалах був обовʼязковим у розкладі полонених жінок.

«Іноді на радіо проривалась українська хвиля, але її одразу перемикали», — розповідає Вікторія Обідіна.

«Ми могли хіба що чути розмови охоронців, коли вони обговорювали, що з України був приліт. Як же ми раділи», — говорить Тетяна Васильченко.

У ГУЛАГу політика інформаційного обмеження була значно жорсткішою, ніж є зараз, зауважує Оксана Кісь. Жінки не мали жодного уявлення, що відбувається за межами табору, і навіть ті уривки газет, у які родичі могли загорнути передачу з дому, наглядачі вилучали.

«Інформаційна ізоляція — це один зі способів зламати людину, коли вона не орієнтується ні в часі, ні в просторі, не має точок відліку. Людина має існувати у певних координатах. І якщо вони зникають, тоді підтримувати своє існування в раціональний спосіб стає дуже важко. 

Інша справа, що сучасні кати гірше підготовлені, ніж персонал ГУЛАГу. Бо ті розуміли, що політвʼязні здатні “відчитувати між рядків”: інтерпретувати, виловлювати важливі для них повідомлення навіть із повністю “стерильної” радянської преси. Тому для політвʼязнів, яких вважали особливо небезпечними, які отримали довші терміни перебування, був обмежений будь-який доступ до інформації. Навіть до радянських пропагандистських газет чи радіо вони не мали доступу роками», — каже Оксана Кісь.

Щоб отримувати інформацію, жінки в ГУЛАГу налагоджували стосунки з деякими кримінальними злочинцями, що відбували покарання разом із ними. Просили в цивільних працівників таборів надіслати листа додому, в обхід табірної цензури. Також вʼязні між собою обмінювалися чутками.

«Якщо комусь одному вдавалося дістати будь-яку вістку, довідатися будь-яку новину — ця інформація миттєво поширювалася в усний спосіб. А ще — за допомогою нелегального листування з вʼязнями інших таборів чи зон, за допомогою записок, які залишали в місцях загального користування: у туалетах, душових, місцях праці», — говорить Оксана Кісь.

Ольга Козлова / hromadske

«Увʼязнення — це також боротьба»

Попри інформаційну ізоляцію та намагання наглядачів у такий спосіб психологічно зламати утримуваних, жінки все одно продовжували свою боротьбу.

«Нам казали: “Ви нікому не потрібні”, “Ваша сімʼя, Україна від вас відмовилися”, “Тим паче жінки, на кого вас міняти”. Іноді це впливало на молодших дівчат. Але ми не давали тим сумнівам закріплюватися, поширюватися. Одного разу ми, 27 людей у шестимісній камері, пошепки заспівали гімн України. Це й тримало», — говорить Тетяна Васильченко.

Водночас наглядачі колоній змушували жінок учити і співати російських патріотичних пісень.

«Ми всі мали дотримуватися режиму. Обовʼязково співати гімн зранку після підйому. Якщо комусь із працівників ізолятора не подобалося або якщо ми збивалися, вони говорили: “Ще раз”. І ми співали, поки вони не казали: “Годі”. У нас був список воєнних проросійських пісень, які потрібно було співати. 

Якщо когось нового привозили до СІЗО, нас також просили заспівати пісню “Мы — русские”. Чоловіки мали слухати, як ми співаємо, і так її вчити. А в жіночій колонії дівчата повинні були співати пісні та крокувати, як військові», — розповідає Вікторія Андруша.

Марина Голінько згадує, що за весь час перебування в полоні вивчила приблизно 20 російських пісень і 15 віршів. Усі — на воєнну тематику.

«У колонії в Курську нас змушували співати гімн росії. Спершу в мене був внутрішній протест. А потім я для себе вирішила, що немає нічого страшного — це просто пісня, яку треба співати і ні про що більше не думати».

Оксана Кісь зауважує, що саме так жінки продовжували свою боротьбу, навіть бувши поневоленими.

«Те, що обʼєднує ці два досвіди, те, що підтримувало жінок у дусі, не дозволяло їм опустити руки, впасти у відчай — це тверда віра у свої переконання. Віра в ту справу, якій вони себе присвятили. Для засуджених на довгі роки неволі учасниць національного підпілля радянський режим і ГУЛАГ як втілення цієї репресивної системи були ворогом. 

Жінки були свідомі, що в неволі їхні сили у протистоянні з радянським режимом — нерівні, але боротьба триває, доки вони не загинули. Вони розглядали увʼязнення в ГУЛАГу як продовження цієї боротьби. Доки ця система не знищила їх фізично або морально (не зруйнувала як особистість), доти їхня битва не програна. 

Те саме ми зараз бачимо в українських полонянках, які, повертаючись звідти, все одно залишаються твердими у своїй вірі в Україну, у своїх переконаннях. Вони знали, за що страждали».

Автор: Олеся Біда; hromadske